Глава 8

​- Нарешті, - крикнула Міра та підійшла до подруги, - Ді, не сварись на Арса. Він у нас дурник, але дуже добрий, - швидко кинула розлючений погляд на хлопця, - Арс, ти хотів щось сказати?

​- Так, так, - підскочив Арсеній, але скривився від болю, - Ді, вибач мені. Я загрався. Але я так хотів когось налякати. Мені це здалось дуже дотепним, - почав потирати ребра долонею, - Ти не злишся на мене?

​- Бачу Міра на тобі тренувала удари лівою? – махнула головою в сторону боку хлопця, - не хвилюйтесь, я йду далі, - повернулась та помітила Макара, що тихо зайшов на поверх, - в мене немає вибору. Який подальший план? – підняла брови та глянула на друзів.

​Арсеній, задоволений рішенням Діани, обійшов Міру стороною та ляснув в долоні аби привернути до себе всю увагу.

​- Зараз ми на тридцятому поверсі, - зробив висновок хлопець, - як бачите, цікавого мало. Але, - підняв палець догори, - перше фото ми зробили. Наступні знімки повісимо на двадцять п’ятому та двадцятому поверхах. Пропоную не поспішати, бо ми дійдемо першого поверху та не помітимо, як опинимось на поверхні, - розвів руки та вдихнув повними грудьми, - ми маємо потонути в атмосфері цих таємничих місць. Відчути їх силу. Торкнутись тіней. Побачити темну сторону.

​- Та вже і так темно, куди більше? – хмикнула Діана, що стояла схрестивши руки на грудях, - І все ж таки, до першого поверху ніхто не дійшов. Це не просто так, - помовчала, роздумуючи, - я думаю, там завал. Через завал ми лізти точно не будемо.

​- Добре, мала, - всміхнувся Арсеній, - Через завал не будемо лізти. Але згадай, тут не одні сходи, хоча додатковізачинені. Якщо буде потреба – будемо вибивати двері, - поглянув на хлопців, шукаючи підтримки, - рушаймо далі.

​- Я перепрошую, - Олесь почухав свій плаский живіт, - а їсти ми коли будемо? А то рюкзаки важкі, - друзі зареготали, окрім Макара, - що я сказав смішного? Мені сили треба.

​- Так, так, - погодилась Міра та хитро всміхнулась, - моєму жеребчику обов’язково треба поїсти. Привал на двадцять пʼятому? Слава, що там має бути? – звернулась до новенького.

​- Якщо карти не брешуть, там офісні приміщення. Певно є і кафе, - зморщився роздумуючи, - але думаю, що кава у них вже закінчилась.

​Друзі почали збиратись в дорогу. Підтягнули рюкзаки та рушили в сторону сходів. Макар, що закривав вихід, відійшов в сторону, шукаючи Діану поглядом. Але дівчина не збиралась відмовлятись від своїх слів. Не дивилась на нього та не реагувала. «Він для мене пусте місце!» - повторювала собі, але розуміла, що це не так.

​Провалля зустріло хлопців та дівчат тишею та темрявою. Жодного натяку на промені сонця чи протяг вітру. Навколо багатоповерхівки лише земля. І пил. Пил був всюди. «Як довго ми будемо відкашлювати його, коли вийдемо?» - промайнуло питання, але Діана навіть не намагалась знайти на нього відповідь.

​Два поверхи пройшли мовчки. Як казав Арсеній, всі намагались відчути атмосферу цього місця. Уявити навіть важко, що вони не просто в будинку, де вимкнули світло. Його тут більше ніколи не буде. Як і не буде людей, що житимуть, народжуватимуть, радітимуть та плакатимуть. Нічого. Ніякого майбутнього.

​Діана відчула холодок, що пробіг по спині. Подумала про тих, хто залишився у своїх квартирах. «Що ці люди відчували? – промайнуло в голові, - коли багатоповерхівка провалювалась під землю.. Коли зрозуміли, що заблоковані у власному домі? Чи розуміли вони, що це назавжди?».Відчула, що бажає тепла та підтримки. Думки почали давити з кожним кроком під землю. Одразу приборкала бажання забути образу на Макара, схопити його за руку. «Для чого потрібно кохання? Відчувати себе захищеною? Потрібною?» - крутилось в голові.

​Арсеній змушував гуртом обходити кожен поверх. Запропонував перевіряти двері. Відкриті квартири оглядали. Час від часу фотографувались. Згадали ідею Міри, почали вигадувати сценарій короткого фільму жахів. Теми розмов бігали з однієї на іншу, не затримуючись. В компанії відчувалась напруга. «Не тільки мене це місце давить?» - зрозуміла Діана, зітхнувши з дивним полегшенням.

​Ще один поверх. Темрява, тиша, пил, відчуття самотності. Дивно, їх шестеро, а відчуття наче кожен йде окремо. Можливо, лише Міра та Олесь відчували все по іншому. Тримались міцно за руки, не відпускаючи один одного жодної секунди. Діана знову подумала про Макара та чортихнулась.

​- З тобою все добре? – несподівано прошепотів В’ячеслав, підійшовши до Діани, - не повіриш, але навіть в темряві видно, що ти бліда.

​- Я завжди бліда, - нервово всміхнулась, - а в тебе немає відчуття самотності в цьому місці? Як тобі це пояснити?

​- Не пояснюй, - хмикнув хлопець, - я розумію. Таке враження, наче все живе та веселе, радісне та дивовижне – все це зникло або ж просто лишилось на поверхні. Лишились спогади, біль, холод, - він стиснув кулак вільної руки, - провалля витягує з нас це.

​- Не лякай мене, - округлила очі Діана, - після твоїх слів мені взагалі стало моторошно. Тепер уявляю, що це не просто провалля, а жива істота, що витягує з нас життя, - дівчину пересмикнуло, - мені здається, чи стає холодніше?

​- Так, я теж відчуваю, - погодився В’ячеслав, в який раз випадково освітивши обличчя дівчини, - мені здається ти тремтиш.

​В цей момент, компанія знайшла ще одну відчинену квартиру та заскочила всередину. Діана вже зробила крок через поріг, аж раптом новенький легенько схопив її за руку.