Глава 7

Арсеній почекав поки всі спустяться до нього. Всміхнувся на всі тридцять два зуби та штовхнув двері. Друзів зустріла абсолютна темрява та легкий холод. Промені ліхтарів побігли по приміщенню. Як і казав В’ячеслав, цей поверх був не житловим. Довгі криві коридори вели в сторони. Скляні стіни розбиті, меблі розламані, пил на своєму місці. Одним словом – безлад.

​Олесь виглянув за спину Арсенія та присвиснув. Зайшов першим та повернув до ліфта. Радісно крикнув «Ура», махаючи рукою. Шукачі пригод підійшли до хлопця, освітлюю стіну поряд з металевими дверима. Безліч фотографій свідчила про те, що цей поверх найпростіший.

​- Подивіться скільки тут було народу! – видала Міра, - Ді, а ти хвилювалась, що тут люди пропадають. Мені здається, що тут народу було не менше ніж в метро у звичайний день.

​На фотографіях всюди веселі компанії. Посмішки та щастя на обличчях. Навіть були групи, в яких лише дівчата. Безстрашні та впевнені в собі. Під фото  підписи з іменами та роком, в якому вони підкорили провалля.

​- Це було не так важко, - засміявся В’ячеслав, звернувши на себе увагу Діани, - лише пройти декілька сходинок та відкрити двері. Зробимо перше фото на стіну?

​- Обов’язково, - запищала Міра, що обожнювала такі групові фото, - зробимо п’ять або десять штук та виберемо!

​- Не вийде, - почули голос Макара, - на поляроїді всього два картриджі. В кожному по десять пластинок. Одне фото, – опустив рюкзак та почав шукати фотоапарат.

​Дівчина надула губи, але швидко вийняла телефон з кишені та включила камеру на себе. Розплела косу, оглянула обличчя та дістала маленьку косметичку. Діана, побачивши дії подруги, закотила очі. «Чому завжди потрібно тримати бойовий макіяж?» - промайнуло в голові, але ображати Міру вона не збиралась.

​Хлопці швиденько оглянули себе, струсили пил та поправили зачіски. Лише В’ячеслав розпустив свою косу та розклав пасма на плечі. Діана відчула як все тіло напружилось. Втримала себе, щоб не розкрити рота від задоволення. Краєм ока бачила як багровіє Макар, що теж спостерігав за новеньким.

​Знайшов тумбу, встанов поляроїд та натиснув таймер. Пристрій загудів, відраховуючи час. Червона лампочка загорілась, вказуючи куди саме треба дивитись в темряву. Ліхтарики вимкнули.

Друзі швидко зібрались гуртом. Макар несподівано обійняв Діану за талію, хоча їй на мить здалось, що це був новенький. Арсеній вхопив за плече В’ячеслава, збивши тому зачіску. Міра та Олесь обійнялись, повернувшись боком до фотоапарата.

​Мить і темряву розірвав спалах. За спалахом почувся механічний шум і фото виїхала з поляроїда. Дочекавшись поки плівка проявиться, пустили знімок по колу. Задоволено гуділи та сміялись. Лише Міра почала благати зробити ще одне фото, бо один з локонів в неї лежав не так рівно, як мало бути.

​Відмахнулись від розгніваної подруги та знайшли місце для своєї групи. Підписали та задоволено розійшлись розглядати приміщення. Діана не чекала, поки Макар, що несподівано згадав за ніжність, зробить наступний крок. Чкурнула разом з Мірою та Олесем в іншу сторону від хлопців. «Нехай покипить від гніву в компанії Слави та Арси» - зловтішно подумала та всміхнулась. Але зрозуміла, що вже не злиться на Макара, хоча його слова були не приємними. «Якщо я так легко остигаю, то він взагалі може робити геть що завгодно? - спитала себе, але відмахнулась від дивної думки, - навряд. Всьому є край».

​Завернувши за кут, опинились в широкому приміщенні, що нагадувало дитячу кімнату. Басейн з пластиковими мʼячами. Будиночок з м’якими стінами та батут, порваний посередині. Все накрито пилом та брудом. Діана зморщила ніс, але розуміла, що треба звикати. Це лише перший поверх під землею, а їх тридцять. Чим нижче будуть спускатись, тим бруду буде більше.

​- Дивіться, а діточки полюбляли пити алкоголь, - засміявся Олесь, посвітивши на ряди пустих пляшок, - ще й курять як не в себе.

​Міра та Діана засміялись, розглядаючи знайдений скарб. Звичайно, всі розуміли, що це були не діти, а гості, що ходили на екскурсію в провалля. Будинок вже не повернуть, тому дозволяли залишати сміття. Це ніяк не погіршувало безладу та хаосу, що був навколо.

​- А якщо ми знайдемо скелети людей? – несподівано видала Міра, - це ж можливо?

​- Навряд, кохана, - відповів хлопець, - в перші дні після катастрофи тут було багато рятувальників. В такому місці навіть постраждалих та мертвих витягнули б. А от, якщо ми виламаємо двері в якійсь квартирі на перших поверхах, - показав пальцем в підлогу, - там все можливо.

​- Обіцяй цього не робити, - Міра вхопилась в кофту Олеся, благаючи зазирнула в очі, - пообіцяй мені!

​- Я обіцяю, - засміявся хлопець, - але з нами йде Арсеній. Це з нього треба брати такі обіцянки. І мені здається, він ніколи в житті тобі такого не пообіцяє.

​Несподівано, в спини Діани подув вітерець. Звичайний, теплий, легкий. Але волосся на голові одразу стало дибки. Дівчина запищала та кинулась вперед. На ходу розвернулась, посвітивши ліхтариком. Нікого не побачила, але від набраної швидкості не помітила бордюр та перечепилась.

​Тишу порушили сотні пластикових м’ячиків, що зацокотіли, як в ті часи, коли діти стрибали в басейн. Тільки зараз це була Діана, що почала чортихатись, піднімаючись. Неймовірно брудна, в пилу та з мокрими руками.

​З огидою підвела руку до носа та понюхала. Стримуючи нудоту, розвела руки в сторону та почала вилазити з басейну. Олесь та Міра навіть слова не мовили, стояли та дивились на подругу круглими очима. Лише через хвилину кинулись на допомогу.