Глава 6

Зібрали речі. Повісивши рюкзаки на плечі, вирушили в подорож. Декілька поверхів заглядали до стіни ліфта. Жодного разу не побачили фото чи написів. Арсеній пояснив це тим, що над землею немає ніякого сенсу так робити. Не страшно, не героїчно.

​В’ячеслав та Олесь розходились в різні кінці коридорів та намагались знайти відкриті квартири. Кожен раз сміялись та казали, що десь має бути товста сумка, набита грошима. Бідним студентам не завадять додаткові кошти. Але чемні мешканці тікали, закриваючи все за собою.

​- Обов’язково займатись мародерством? – насупилась Міра, заплітаючи своє чорне волосся в косу, - Ми не для цього сюди прийшли.

​- Кохана, ми ж не вибиваємо двері, - пояснив Олесь, всміхаючись, - лише перевіряємо де відкрито.

​- Хай тішиться малеча, - підійшов Арсеній та наставив на себе ліхтарик, - а дорослі поки спускаються під землю. Взагалі я сумніваюсь, що тут буде щось цікаве. Кому було потрібно, вони вже давно поцупили все дороге в цьому будинку.

​Діана не брала участі в вивчені кожного поверху. Йшла собі мовчки, освітлюючи дорогу попереду. Поряд, наче охоронець, човгав Макар. Насуплений, мовчазний. В телефон не заглядав, час від часу підкидував рюкзак, бо той постійно намагався злізти зі спини. Відчувалась напруга, від якої дівчина хотіла завити.

​- Годі вже, - не витримала та смикнула Макара, - в чому проблема? Чому ти поводишся так? Ми прийшли отримувати враження, а не стріляти блискавками.

​- О, я вже зрозумів, що ти прийшла за враженнями, - огризнувся Макар, розлючено глянувши на Діану, - вже встигла пообійматись з новеньким?

​Дівчина зупинилась та шокована відкрила рота. Одразу згадала момент, коли хотіла кинутись на Арсенія, аби придушити хитруна. Саме тоді, В’ячеслав схопив її за руку, намагаючись зупинити. В цей момент Макар і прокинувся.

​- Це тому ти такий ходиш не задоволений? – награно відповіла дівчина, розвела руки, - побачив щось, не розібрався, почав собі щось надумувати?

​- Що там видумувати? – не зрозумів Макар, - поки я сплю, ви з В’ячеславом вирішили познайомитись краще, - ліхтариком освітив сходи вгору, - темрява друг молоді? Так кажуть?

​- Ти взагалі розумієш, що ти говориш? – здивувалась Діана, не вірячи тому, що почула, - Яка темрява? Познайомитись краще? Макар, ти мене дивуєш. Після літнього відпочинку я взагалі не можу тебе впізнати. Поводишся як останній бовдур, на мене не звертаєш взагалі уваги..

​- Я зрозумів, - перебив Макар, - так ти вирішила привернути до себе увагу? Ти хочеш, щоб я ревнував? Сподіваюсь, ти не перетнула межу у своєму хитрому плані?

​- Ти ідіот! - крикнула Діана та заплакала, - Я не збираюсь в тебе питати з ким я можу говорити, а з ким не можу. Я твоя дівчина, а не собака, яка має чекати дозволу господаря.

​Дівчина кинулась до ліфта, відчуваючи як шалено б’ється серце. Глянула на Макара, що спостерігав за нею. «Що він хоче від мене? – промайнуло в голові, - навіщо він хоче мене образити?».

​- Куди ти пішла? – кинув Макар, побачивши, що Діана тримаючись стіни, рушила коридором, в сторону Міри та Олеся, - чекаємо на інших та йдемо під кляту землю. Може мене там привалить, тоді спокійно зможеш спілкуватись зі Славіком, - сказавши ім’я новенького, скривився.

​- Та пішов ти, - вже спокійно відповіла дівчина, хоча сльози текли без зупинки, - якось сама розберусь.

​Швидко зайшла за кут коридору, вимкнула ліхтарик та підперла стіну. «Ді, заспокойся» - сама собі мовила, глибоко втягуючи повітря з пилом. Відчула, що кашель підпер горло, затиснула долонею горло.

​Несподівано, скрипнули двері. Дівчина миттєво увімкнула ліхтарик та посвітила в тут сторону. Якщо квартира відкрита, Міра та Олесь мали в неї зайти. Відчула холодок по спині, але швидко взяла себе в руки. Витерла рукавом мокре обличчя та шмигнула носом.

​- Народ? – спитала тихо Діана, посвітивши всередину, - ви тут?

​Побачила просторий прямокутний коридор. Всі двері всередині були зачинені, лише денне світло проникало в щілини знизу. «Ми над землею, - втішила себе, - нічого фантастичного тут немає». Але груди стисло від тривоги. До цього моменту не відчувався навіть легкий вітерець. Чому тоді двері самі рухались?

​Тихо зайшла. Крок за кроком, підійшла до однієї з кімнат. Натиснула ручку та потягнула двері на себе. Яскраве сонячне сяйво увірвалось в темряву, від чого Діана заплющила очі. Через декілька секунд звикла до світла та оглянула кімнату. Від здивування підняла брови, адже кімната була неймовірно чистою та охайною.

​- Тут все прибили цвяхами? – спитала сама себе, - чому все стоїть на місцях?

​Одну сторону підпирав широкий диван. Напроти на стіну вмонтовано телевізор. Поряд скляний столик з пультом та сухими серветками. Відчувалась рука господаря, що навіть пилинки здував з речей.

​Побачила світлі штори, що закривали вікно. «Мене ніхто не побачить, якщо зайду» - промайнуло в голові. Зробила крок вперед, вимкнула ліхтарик. В голову прийшла думка спробувати увімкнути телевізор. Відчула, що вже втомилась від подорожі, хоча вона ще й не почалась. Лягти на диван, зробивши собі запашного чаю з чебрецем. Увімкнути цікавий серіал та просто забути про все. Про пил в багатоповерхівці, що застрягає в горлі. Про Макара та його пусті обвинувачення.

​Аж раптом, вхідні двері гепнули так, що штукатурка в кімнаті посипалась. Діана підскочила на місці, перелякано схопившись за серце. Миттєво розвернулась та дістала ліхтарик тремтячими руками. Увімкнула, хоча це не змінило освітлення в кімнаті.