Глава 5

Розбилось скло. Діана розплющила очі та майже одразу заплющила. З відкритої стелі сонце світило прямісінько на неї. Швидко підняла руку, закриваючи обличчя. Сіла на диван. Оглянулась. Поряд з нею спав Макар, вкривши себе та її покривалом. Відчувши прохолоду, хлопець закутався та відвернувся.

​На дивані навпроти, закрутились вузликом кохання Міра та Олесь. Потрібно було деякий час вдивлятись де чия частина тіла. Діана сонно всміхнулась. «Це так мило!» - промайнуло в голові.

​Арсеній розкинув руки та ноги, ковдра спала на брудну підлогу. Тихо похропував, але з посмішкою на обличчі. Неймовірний хлопець. Завжди на позитиві, божевільний шукач пригод. «Не уявляю свого життя без тебе, - дівчина розглядала свого друга, - але те саме не можу сказати про Макара». Тяжкі думки викликали головний біль. Чи то відлуння алкоголю?

​Тихо опустила ноги та встала з дивану. Відчула спрагу, почала шукати пляшку з водою. Біля одного з диванів, на підлозі сидів Вʼячеслав, підпираючи бильце. Очі закриті, голова піднята вгору, на стелю. Ноги витягнуті, закинуті одна на одну. Руки зведені на грудях навхрест. Повільний глибокий подих.

​Відчула, що знову хоче торкнутись його. Просто торкнутись, провести рукою по щоці. «Поцілувати? - злякалась такої думки та насупилась, - це все через постійні бранки з Макаром?».

​Тільки-но знайшла пляшку з водою, швидко відкрила її та зробила декілька глибоких ковтків. Спочатку прийшло полегшення, але майже одразу почало нудити. «Вдихни, видихни!» - направила себе, розуміючи, що все скоро пройде. Минуло декілька хвилин, поки дівчина відчула полегшення.

​- Що розбилось? – вголос спитала сама себе, - це не було схоже на сон.

​Озирнулась по сторонах. В приміщенні не було вікон, але сонце добре освітлювало все навкруги своїм яскравим промінням. «Можливо, в будинок зайшли охоронці, шукають нас?» - промайнуло в голові. Відчула холодок по спині, адже якщо їх спіймають – це кримінальна відповідальність.

​Стисла кулаки від гніву на друзів, зокрема на Арсенія. «Навіщо вони потягнули мене в цю пригоду?». Вийшла за диван та тихо рушила до виходу. Заглянула за кут, розглядаючи темряву. Від цього стало ще більш моторошно. Йти в невідомість самій не хотілось. В монстрів звісно не вірила та й темряви ніколи не боялась. Але тут все інакше. «Можливо, я просто собі надумала?» - промайнуло в голові.

​Зітхнула та потерла очі. Пробубоніла собі під носа «Наснилось» та розвернулась до друзів. Від несподіванки крикнула та закрила рота рукою, адже перед дівчиною стояв Вʼячеслав.

​- Ти налякав мене, - кинула сердито, - не можна так підкрадатись до людини!

​- Вибач, будь-ласка, - соромʼязливо відповів, - я і не збирався тебе лякати. Сидів собі, думав, аж раптом почув, що хтось прокинувся, - він заглянув за плече Діани в темряву, - але я теж чув, що щось розбилось, - деякий час мовчав, роздумуючи, - ти помітила, що тут немає жодних звуків ззовні? Немає вітру, - розвернувся та показав рукою на стелю, - не менше ніж пів години я вслухався. Над нами пролітають птахи, але жодного звуку я не почув. Знову таки, недалеко від провалля проходить траса, - глянув на свій годинник, - зараз одинадцята година дня, але я не чув жодної машини. І тут тишу розірвало скло.

​Деякий час Діана мовчала, не в змозі відірвати очей від губ Вʼячеслава. Не пухкі, але й не тонкі. Вони були не зовсім правильної форми, не рівні як лінії. Але коли хлопець замовк, розгублено глянула в очі, потонувши в сірому океані. «Не годиться!» - обірвала себе та спробувала згадати розмову.

​- Ми чуємо те, що всередині, - невпевнено повторила Діана, - але не чуємо нічого ззовні. Це не те що дивно, це дуже моторошно. Як так може бути?

​- Не знаю, - підняв плечі Вʼячеслав, - але це провалля дійсно загадкове. Я завжди відчував, що з ним щось не так. Згадати хоча б історії про зниклих..

​- Про кого? – Діана одразу прийшла до тями, округлила очі, - зниклих? Де? В багатоповерхівці?

​- Так, - Вʼячеслав злякано зробив крок назад, - Я розповідав Арсенію про це. Він не казав?

​- Арс, я тебе вбʼю, - крикнула Діана, але не встигла рушити з місця, оскільки хлопець схопив її за запʼястя.

​Він просто мовчав, дивлячись в її очі. Наче хотів щось спитати, але розгубився. Невпевнено всміхнувся. Діана, відчувши сильні пальці, що охопили руку, завмерла. Обличчя запалало. «Я наче мале дівчисько, що зненацька закохалось» - промайнуло в голові.

​Несподівано підвівся Макар. Дівчина перелякано смикнула руку, відійшовши від Вʼячеслава. Повернувши своєму погляду суворості, кинулась вперед, аби вхопити Арсенія за шию. А її хлопець все так само здивовано дивився на парочку, що трималась за руки.

​Перескочивши через диван, Діана кинулась до свого мʼязистого друга. Від несподіванки, Арсеній підскочив, переляканий. Дівчина потягнулась до шиї, але він встиг зреагувати.

​- Що ти робиш, мала? – крикнув, чим розбудив Міру та Олеся, - ти збожеволіла?

​- Я збожеволіла? – закричала у відповідь Діана, - Спочатку ти кажеш про звичайну вилазку. Потім виявляється, що потрібно летіти через прірву. Потім, ночівля під землею. А тепер я дізнаюсь про зниклих безвісти? – дівчина захрипіла, - що ти ще забув нам сказати?

​- Заспокойся, - гаркнув суворо Арсеній, схопивши Діану за руку, - не нервуй. Я зараз все поясню.