Глава 4

Свист вітру миттєво зник. Дівчина відчула жорсткий ривок. Її закрутило, стоп-ролик загальмував. Розтиснувши зуби, тихо застогнала. Очі боялась розплющити до останнього моменту. Але врешті зупинилась, легко вдарившись м’якої стіни.

​Сильні руки обережно охопили талію Діани, потягнули вгору, поставивши дівчину на ноги. Розплющила очі та одразу побачила Вʼячеслава. Його сірі очі увірвались наче в душу аби перевірити, чи все з нею добре.

​- Ді? Так тебе називають? – спитав, очікуючи згоди будь-яким рухом - Ти як себе почуваєш? Не забилась?

​- Ні, все добре, - відчула як запалало обличчя, - але я думала, що помру від страху десь посередині спуску.

​- Від цього ніхто ще не вмирав, - тихо засміявся хлопець, від чого Діана відчула тремтіння в ногах, - зараз я тебе відпущу. Твої друзі в коридорі на поверсі. Оглядайся.

​Тільки був знятий карабін, подякувала та відійшла до отвору, де колись висіли двері. «Що зі мною відбувається? - промайнуло в голові, - чому я так реагую на цього незнайомця?». Кімната, з якої вийшла Діана, певно була вітальнею. Тепер це приміщення без зовнішньої стіни, з закріпленим тросом, слугувало майданчиком для прийому гостей з цивілізованого світу.

​Чому цивілізованого? Тому що саме тут було відчуття, що все навколо змінилось, зав’яло, померло. Ні вітру, ні звуків. Сумно й самотньо, не зважаючи на те, що Діана була не сама. Але дивне відчуття липкими пальчиками торкнулось самого серця. Рефлекторно обійняла себе за плечі, розтираючи, вийшла з кімнати.

​Сміття було всюди, наче нещодавно тут влаштували неймовірну вечірку, але забули прибрати за собою. Під ногами папір, книги, бите скло від вікон. Збоку зламаний диван, поряд розбита шафа. Навколо розкидані речі. Лише коли Діана вийшла з кімнат, в які било світло прожекторів, все окутала темрява.

​Відчувши мурах на руках та ногах, швидко зняла рюкзак, витягла ліхтарик. Увімкнувши режим розсіяного світла, швидко покрутила ним навколо. Нічого не змінилось, те саме сміття та безлад. На додачу помітила багато пилу, що наче стояв в повітрі, не рухаючись. «Не погано було б захопити маски, щоб не вдихати цей пил» - промайнуло в голові.

​Діана вийшла в загальний коридор, до якого вели всі квартири. Оглянула навколо. В поле зору ліхтарика одразу потрапили Міра та Олесь, що заплелись в пристрасні обійми. Парочка підперла двері ліфта та пристрасно цілувалась. Олесь час від часу намагався дотягнутись до застібки кофти, аби знайти доступ до тіла коханої. Але Міра трималась та відкидала його руки.

​- Кхе-кхе, - показово покашляла Діана, - вибачте, що заважаю. Але ми тут в страшному покинутому будинку, що на сто метрів провалився під землю, - вона загуділа наче привид, піднявши руки вгору, - ми на шляху до пекла, - останнє слово розтягнула та спробувала промовити низьким голосом.

​- Це він винен, - Міра відсунула від себе Олеся, поправляючи кофту, - стою собі, нікого не чіпаю. І тут бачу ці шалені очі, що хочуть мене зжерти.

​Друзі засміялись, а Діана погодилась з версією, що виглядала доволі сумлінно. Підійшла до сходів. Посвітила вгору, потім вниз. Присвиснула, побачивши що промінь ліхтаря пробиває темряву не далі пʼяти прольотів. Відійшла, відчувши холодок по спині.

​- Ви оглядались тут? – спитала Діана, глянувши на друзів.

​- Так, - відповів Олесь, - це довгий коридор, в який виходять всі квартири. В кожному кінці, - показав руками напрямки, - вікна. Туди проникає світло прожекторів, тому близько не підходили. Коридор сам по собі дуже довгий. З обох сторін по декілька поворотів, томі вікон звідси й не видно.

​- Сходи посередині, - додала Міра, поправляючи свою довгу косу, - поряд ліфт та довга стіна. Але сама бачиш, - дівчина показала на обдерту стіну з десятком розколів, - тут пусто. Ні фото, ні написів. У відкритих квартирах ми знайшли лише безлад. Нічого цікавого – підняла плечі та розвела руки.

​- Ми й вирішили почекати, приємно проводячи час, - Олесь схопив Міру та потягнув до себе, підперши двері ліфта.

​- Я б так не робила, - порадила Діана, показуючи на двері, - якщо впадете в ліфтову шахту, ми вас не складемо до купи. Навіть уявляти не хочу висоту.

​Друзі відскочили від ліфта, перелякано посвітивши на нього ліхтариками. Чомусь десять хвилин назад вони про це не подумали. Але тепер уявили все в усіх барвах.

​Несподівано Діана відчула як щось повзе по спині. Миттєво кинулась вперед до сходів та закричала. Обернулась посвітивши ліхтариком на землю та помітила ноги. Швидко підняла погляд та побачила Арсенія, що всміхався всіма зубами.

​- Не роби так більше! – випалила дівчина, досі відчуваючи рух на спині, - я ледь не збожеволіла!

​- А ти звернула увагу на те, що тут немає ніякої живності? – Арсеній проігнорував випад Діани, - навіть комарі не літають, а ці тварюки ще досі не лягли в зимову сплячку, - обернувся та махнув рукою біля голови, - тільки дурнуватий пил, який мене вже бісить.

​Хлопець скинув рюкзак на підлогу, від чого пилу стало ще більше та закашляв, махаючи руками. Олесь та Міра підійшли ближче, почали заглядати в проміжок між сходами, що вів вниз.

​Незабаром, до коридору вийшли Макар та Вʼячеслав. Діана одразу відчула напругу всередині. Її хлопець похмурий та зосереджений. Світить ліхтариком, оглядається. На неї навіть не дивився. Не підійшов, не спитав як спустилась. Новенький, навпаки, оглянув всіх друзів, зупинився на Діані та соромʼязливо всміхнувся. «В нього гарна посмішка» - промайнуло в голові.