Глава 3

Не зважаючи на середину вересня, надворі було тепло. Сонце давно зайшло за горизонт, а небо на своїх просторах розкидало яскраві зорі та повний місяць. Попереду, через дорогу від невеликого рідкого парку, здіймався високий паркан з колючим дротом. Залізні ворота та невелика прибудова вказували на вхід на закриту територію. Яскраві ліхтарі допомагали варті слідкувати за периметром, хоча можливо та сама варта вже давно спала.

​Час від часу, повільно проповзали машини, що везли мешканців житлового комплексу додому, після важкого робочого дня. Лише тіні під деревами парку вказували на те, що хтось не збирається повертатись у свої затишні квартири.

​- Ми довго будемо сидіти в цих кущах? – незадоволено пробасив Макар, виглядаючи на дорогу, - Ми вже годину чекаємо на твого охоронця, Арс!

​- Не треба нервувати, - всміхнувся хлопець, поправляючи свій капелюх, - моя людина очікує, коли буде зміна охоронців, - глянув на телефон, на якому засвітилось повідомлення, - а ось і він! В нас буде тридцять хвилин для того, щоб ми добігли самого провалля. Біля прірви шукаємо прибудову для зіплайн, - глянув на дівчат, що підняли брови від здивування, - це такий ролик з мотузкою, на якому можна дістатись багатоповерхівки.

​- Ти з глузду з’їхав? – зашипіла Діана, кинувшись на хлопця з м’язами, - ти запевняв, що там звичайний спуск, без будь-яких приколів.

​- Так і є, - засміявся Арсеній, закриваючи долонями обличчя, - ти ж каталась на зіплайн? Це весело та цікаво. Ми так само спустимось.

​- Я ненавиджу висоту, - не зупинялась дівчина, - нам потрібно буде пролетіти на твоїх візочках триста метрів над велетенською ямою! – вона покрутила пальцем біля скрині, - стирчать двадцять поверхів будівлі, а це, - вона на секунду порахувала в голові, - шістдесят метрів висоти!

​- О, це круто! - тихо вставив свої пару копійок Олесь, - ніколи не спускався, а тут і підземелля, і перегони на тросі. Неймовірно!

​Хлопець Міри ойкнув, відчувши удар своєї подруги в ребра. Незадоволено забубонів собі щось під носа, але більше не говорив.

​- Ді, не переймайся, - Міра спробувала заспокоїти подругу, - згадай як ти на скелю піднялась. Зіплайн на початку страшний, але тільки почнеш рух – все пройде. Тобі навіть сподобається, обіцяю тобі! – дівчина відштовхнула Олеся в сторону та обійняла подругу.

​Несподівано запищали ворота, піддавшись силі зсередини. Друзі одразу повернули голови в сторону неприємного звуку, що наче розірвав тишу на дрібні шматки. «Теж мені конспірація» - хмикнула Діана, побачивши молодого привабливого хлопця. Він обережно висунув голову, покрутив по сторонах. Уважно глянув в сторону парку, вишукуючи когось.

​Арсеній тихо ляснув в долоні та потер їх. Схопив свій рюкзак велетенських розмірів та закинув на плечі. Олесь та Макар підскочили та зробили те саме.

​- Вітаю вас, друзі, - урочисто мовив організатор пригоди, - ми починаємо нашу подорож по житловому комплексі «Мрія», будинок номер сім, що на тридцять поверхів провалився під землю, - хмикнув, глянувши на Діану, - ходять чутки, що багатоповерхівка пробила стелю пекла. Перевіримо?

​Діана округлила очі, стріляючи поглядом наче блискавками. Вона була готова накинутись на свого друга. Макар схопив дівчину за руку та хитро всміхнувся, розуміючи, що запобіг виникненню місця злочину.

​Компанія оглядаючись по сторонах, чкурнула вперед вискочивши на дорогу. Яскраве світло ліхтарів освітило хлопців та дівчат, що поспішали до воріт закритого периметра.

​Міра та Діана в зручних темних штанах, футболках та спортивних кофтах. Невеликі рюкзаки, що ходили ходуном на спині, тримали руками. Олесь та Макар наче домовились про стиль. Спортивні чорні костюми, чорні кепки. Лише кросівки різні. У одного білі, в іншого темно сині з білими смужками. Звичайно, рюкзаки на спинах, але рази в три більші ніж у дівчат.

​Лише Арсеній відрізнявся від дивної нічної компанії. Шорти до колін, футболка з короткими рукавами та чорний капелюх на голові. Біг та всміхався, присвистуючи улюблену мелодію, час від часу поправляючи велетенський рюкзак.

​Підскочили до воріт. Охоронець зник всередині, запрошуючи друзів йти за ним. Опинились в короткій арці з високою стелею. Освітлення давали лише червоні лампи, від чого було враження, що темрява обступила з усіх сторін.

​Хлопець, що запросив, був в чорній уніформі з нашивкою «Охорона Мрії». Легко натиснув двері, закриваючи їх. Перемістив засув в положення «Зачинено» та чкурнув вперед, до виходу з арки. Зупинився, виглянув та махнув рукою. Арсеній шикнув на друзів та потягнув за собою.

​Діана вискочила з укриттям, але нічого не побачила за широкою спиною. Макара. Бігла вперед, розглядаючи кофту свого хлопця. Серце шалено калатало, а у скринях відчувала пульсацію. «Що ми робимо, - питала постійно себе, - це небезпечно! Нас взагалі можуть кинути за ґрати за порушення закону».

​Зупинились біля невеликої прибудови. Охоронець обережно відчинив залізні двері та потягнув рюкзак. Закинув на плечі та посміхнувся. В цей момент його погляд зупинився на Діані. Сірі очі наче глибока криниця. Довге волосся, заплетене в косу. Дівчина зловила себе на думці, що в якусь мить їй закортіло торкнутись його обличчя долонею.

​- Чекаємо, - тихо повідомив охоронець, - зараз стара зміна перевдягається та має покинути периметр, - глянув за прибудову, - далі заходить нова. Вони мають вийти за десять хвилин.