Глава 16

Кожен раз один й той самий сон. Наче шрам на корі головного мозку, без якого життя не можливе…

​Спочатку серце починає пришвидшуватись. Калатати та вириватись з грудей. Дихання збивається. Біль під ребрамистискає тіло. Судома хапає легені, хоча це фізіологічно не можливо. Сльози стримати не можливо.

​Далі приходять паніка та скажений страх. В памʼяті зʼявляються мерці. Сум, біль, тремтіння. Шалений коктейль пронизує кожну клітину тіла. Але в останню мить, коли ти розумієш, що життя починає покидати тебе, на голову спадає темрява.

​Тіло зникає. Фізично та морально. Відчуття розвіюються. Почуття пригнічуються. Спокій? Ні, це не він. Байдужість? Ні, не вона. Схоже на ейфорію.

​Несподівано тишу порушує сміхом. Все добре? Не схоже. Все погано? Теж не воно. Очі, яких не існує, розплющуються. Темрява починає зникати. Розумієш, що це твій сміх, але наче зі сторони.

​- Провалля чекає на тебе, - каже голос, що здається до болю знайомим, - провалля чекає на тебе, - вперто повторює та зникає в ніщо.

​Зіскочивши з ліжка, вдихнула повними грудьми. Перше, що побачила була темрява. Паніка схопила за шию. «Провалля! – промайнуло в голові, - я знову в проваллі?» Пройшло декілька секунд, перш ніж зрозуміла, що це не так. Простягнула руку та підійшла до стіни. Знайшла перемикач та увімкнула світильник.

​Від світла заплющила міцно очі. До сліз, що потекли по щокам. «Скільки ще часу це буде продовжуватись?» - розлючено стисла кулаки та важко зітхнула. Один, два, три. Очі розплющила та глянула на стіну навпроти. Побачила дзеркало та саму себе.

​Повільно підійшла, оглядаючи своє тіло. Худа, втомлена. Під очами синці. Волосся втратило свою насиченість. Навіть трохи стало прямішим. Ластовиння майже не видно. «А коли я бачила сонце?» - подумала заплакавши.

​Діана долонями закрила обличчя, яке вже почала ненавидіти. Зробила декілька кроків назад та сіла на ліжко. Вилізла на нього та потягнула ковдру на себе. Накрившись з головою, тихо застогнала. Одразу відчула, що сили покидають її. Неспроможна втриматись, впала на спину та заснула.

​- Провалля чекає на тебе, - розуміє, що це її власний голос, хоча чує його зі сторони дверей в підвал, - йди до мене.

​Розуміє, що не може контролювати себе, йде вперед. Опускає голову, заглядаючи всередину. Несподівано світло ліхтарика бʼє в очі. Заплющує їх, відчувши біль. Головидівчини торкається рука. Ніжно гладить. Опускається на плече та тягне до себе.

​- Я ж казав, що ми з тобою будемо назавжди разом, - чує голос Вʼячеслава, - ти не зможеш нічого змінити.

        ​За мить розуміє, що щойно бачила людожера мертвим, поряд з іншими. Перед очима виникає кімната, де без рухів лежать її друзі. Одразу з очей починають текти сльози.

​- Я не хотіла їх вбивати, - хрипко застогнала, хапаючи Вʼячеслава руками, - це не я зробила! Віриш мені?

​- Це ти, кохана, - сміється хлопець, обіймаючи її, - але я не гніваюсь на тебе. Ти все зробила правильно.

​- Це не може бути правильно, - махає головою в сторони, - я не вбивця, - деякий час плаче, але потім обриває себе, - але ти теж там був. Ти був мертвим.

​- Тобі здалось, - людожер розвертає дівчину та веде кудись всередину підвалу, - ти втомилась. Йдемо, я тебе покладу відпочити. Спокій та тиша. Ось що тобі зараз потрібно.

​Діана прокидається, скинувши з себе покривало. Вся мокра від спеки. Не зважаючи на легку піжаму, з неї можна викручувати воду. Сідає на ліжко та кидає погляд на відображення в дзеркалі. «Ненавиджу! - в думках кидає собі, - ти потвора та вбивця! Монстр!»

​Зітхнувши, скидає з себе залишки сну. «Минуло три роки, але я досі не прийняла те, що зробила, - каже собі, - скільки б Слава не запевняв в тому, що я це мала зробити. Чому? Заради нового життя? В цих чотирьох стінах? Я не відчуваю полегшення!».

​Повільно встала з ліжка та підійшла до дверей. Відчинивши, зайшла у ванну кімнату. Світло увімкнулось автоматично. Секунду примружила очі, зупинившись. Рушила до душової кабінки. Скинувши одяг, увімкнула воду та застогнала від полегшення. Руками підперла стіну, стиснувши зуби, та опустила голову.

​Деякий час стояла та не рухалась, відчуваючи біль від струменів води, що нещадно били по виснаженому тіло. «Прокидайся мала» - мовила собі, відчувши бажаний спокій. «Не все так погано» - заспокоювала, відсовуючи спогади своєї провини в далекий закуток свідомості.

​Вимкнувши воду, схопила рушник. Недбало витерла волосся та тіло, виходячи з кабінки. Підійшла до дзеркала та знову оглянула себе. «Трохи краще» - промайнуло в голові. З шухлядки звично витягла коробку з ліками. Зібрала ранкову порцію та запила склянкою води.

​Темрява підвалу розбігалась від світла ліхтарика, що тримав Вʼячеслав. Впевнено крокував в сторону високого гардероба, набитого мотлохом. Дівчині було байдуже, адже вона відчувала неймовірну втому.

​Несподівано почула нявкання та опустила голову. На неї з зацікавленістю дивились два велетенські коти. «Тімон та Пумба?» - спитала себе, згадуючи імена, про які казав людожер. Як домашні тваринки можуть жити в цьому жахливому місці? Якщо вони дійсно тут живуть. «Куди мене веде Слава?» - підняла голову та придивилась.