Глава 2

Макар зайшов в п’ятиповерховий будинок та тихо зачинив за собою вхідні двері. Піднявся на четвертий поверх, знайшов квартиру сімнадцять та тихо постукав. Почекав хвилину та дістав телефон з кишені, аби написати подрузі.

​Клацнув замок, двері відчинились. На порозі стола Міра. Довге чорне волосся та сумні очі. Подруга була в шортах та футболці. Всміхнулась та запросила хлопця до себе у квартиру. Зачинила двері та дочекалась поки він зніме взуття та куртку.

​Запросила до кухні та поставила чайник на вогонь. Запитала за чай, витягла печиво, відкрила яблуневий джем. Макар стояв весь час посеред кухні, не значи, що йому робити.

​Міра спинилась та глянула на друга. Несподівано закрила долонею рота та заплакала. Кинулась до нього, міцно обійняла. Вмить, відпустила свої емоції та заридала.

​- Міра, ти чого, - запитав збентежений хлопець, - заспокойся, благаю тебе.

​- Не пройшло жодного дня, щоб я не згадувала Ді, - видавила з себе подруга, - де вона? Що сталось? Як пояснити її зникнення? – Міра не зупинялась, витираючи очі, - вона зникла в проваллі. Я впевнена, що тут не обійшлось без потойбічного світу, - зупинилась, підбираючи слова, - там пекло, я впевнена. Арс хоч й жартівник, але тут мав рацію. Або щось інше. Те, що ми не розуміємо.

​- Чекай, чекай, - Макара відійшов на крок та підняв руки, - я погоджуюсь з тобою, але є багато нюансів. Сядемо?

​Міра шмигнула носом та розвернувшись, вимкнула чайник. Заварила чай та сіла напроти хлопця. Поставила чашки, з яких здіймався запашний аромат трав.

​- Я не знав до кого звернутись, - почав невпевнено, покрутивши чашку в руках, - ти знаєш де я був весь цей час? – побачив невпевнений погляд, - я був в психіатричній лікарні. Це ти точно знала, - зітхнув, поставивши чашку, - як ти розумієш, все почалось в проваллі. Так, я поводився не дуже чемно. Я кидався на Ді, зібравши у своїй голові купу образ. Але справа не в цьому, -  замовк, дивлячись на подругу, - Я пам’ятаю те, що було на третьому поверсі.

​- А що було на третьому поверсі? – здивовано спитала Міра, - дивний коридор з дивними рослинами. Вони світились пурпуровим світлом. Гарно, яскраво, казково, - розвела руки в сторони, потім схрестила на грудях, - далі темрява. Ми надихались газом. І все. Потім нас знайшла поліція.

​- Не зовсім, - зітхнув Макар, - я розповів про те що бачив. Мене не послухали, наді мною посміялись. Викликали лікарів та почали записувати. Хмурились, терли потилиці, - нервово засміявся, - вирішили, що я пошкодив голову як фізично, так і психологічно. Мене відправили на лікування.

​- Що ти бачив? – нахмурилась Міра, але напружилась, підсунувшись ближче, - я не знаю чому, але нас всіх наче розкинуло в різні сторони. Наче щось невідоме заборонило нам спілкуватись та бачитись. Помітив?

​- В мене не було навіть змоги побачитись з вами, - сумно відповів, - але зараз не про це. Коли ми потрапили на третій поверх, я ледь стояв на ногах. З мене витягли кинджал. Почував себе більш-менш нормально. Але побачивши дивні рослини, мене почало нудити. З кожним подихом в очах все більш розпливалось, - зупинився, поглянувши уважно на пар з чашки, - я впав, але Вʼячеслав підхопив мене. Памʼятаю, як сиджу біля стіни. Памʼятаю ліки, що дає мені новенький. А далі починається щось неймовірне, - підняв руки та почав жестикулювати, - Міра, я бачив очі Ді. Вони стали абсолютно чорними. Вона підскочила до тебе та збила з ніг. Вона схопила тебе та потягла кудись в темряву, - подруга відкрила рота від здивування, - потім повернулась та штовхнула Арса. Той стояв та просто чекав. Наче заснув на ногах. Удар був сильним, для Ді не звичним. На її обличчі не було емоції. Жоден м’яз не ворухнувся, – Макар обійняв свої плечі, наче йому стало холодно, - В’ячеслава штовхнула в сторону, він впав на підлогу. Підійшла до мене та зупинилась. Довго дивилась, не рухаючись. Мені було зле, я не мав сил навіть мовити щось. Несподівано зашипіла на мене. Її погляд. Він був іншим, - хлопець почав соватись на стільці, шукаючи пояснення – я не маю на увазі, що вона мене кинула чи образилась на мене. Ні. Я бачив іншу людину, не Ді. Не знаю як пояснити, - знову зітхнув, - раптом вона кинулась на мене. Далі мене накрила темрява.

​- Нічого собі, - тільки й мовила Міра, - ти не розповідав, - але нахмурилась, подивившись на свою чашку, - я навіть не шукала зустрічі з тобою. Пробач мені. Але я завжди була на стороні Ді, - поглянула невпевнено на Макара, - вона тоді була не в захваті від твоєї поведінки. Розумієш? – помовчавши, продовжила, - Я чула про психіатричну лікарню, але вирішила, що тебе там тиждень два потримали й відпустили.

​- Два роки, Міра, - тихо засміявся Макар, - я був в клятій лікарні два роки. Жоден з вас до мене не прийшов. Не спитав про мене у моїх батьків, - Міра округлила очі від почутого, але мовчала, - я не ображаюсь. Що це змінить? – зітхнув та підпер спинку стільчика, - дякувати небесам, час від часу до мене навідувався інспектор Віктор та питав за подорож до провалля. Він й розповідав про вас, моїх друзів. Саме від нього я дізнався, що Ді зникла безвісти в проваллі. В мене в той день був дуже сильний зрив. Я був впевнений, що вона просто покинула мене. Злився, гнівався. Але знову таки, що це змінить? Краще б вона дійсно покинула мене, а не зникла.

​Замовк, вхопив чашку та почав сьорбати. Заплющив очі, намагаючись заспокоїти серце. Декілька раз порахував до десяти, як вчили лікарі. Важко, але з часом заспокоївся. Такі приступи час від часу повертались. «Це назавжди?» - промайнуло в голові.