Провалися в колодязь

В одному місті, в одну епоху різні люди можуть жити в різних часових і просторових вимірах. Коли я була маленькою дівчинкою, мені снився один і той самий сон – як я падаю в глибокий колодязь і лечу. Лечу так довго, що встигаю передумати море думок. В тому числі й про те, що буде десь дно і чи бамцнусь я об нього головою.  В кінці сну дно таки було, але я плавно на нього приземлялася і далі мені відкривався цілий світ. Зі своїми героями, законами, кольорами і запахами. Вже у старшому віці я прочитала Керрола і була вражена: десь у світі жила людина, яка описала мій сон. Історія Аліси є якраз виходом «за». За межі власного тіла, реальності, візуального прояву простору. Але цей «колодязь» не десь на іншій планеті – він поруч, біля нас.

Що таке Франківськ, як не такий колодязь? Значна частина людей не підозрює про його існування. Вони живуть у Франківську, якого немає. Він не закарбований у їхніх серцях ніяк, вони рухаються на світло рекламних щитів, як на дороговказ, і не бачать темної тіні, яка чкурнула щойно за їхніми спинами у провулок. У цьому місті, у порту для давно не існуючих кораблів, є кілька вимірів. Для кожних дверей є свій ключ, а в ключа –хранитель.

І одного звичайного дня ти потрапляєш до міста: тобі телефонують і кажуть, що хранитель готовий тебе впустити. І чи то твій природний інтерес до глибших рівнів міст, чи то відкритість душі для сприйняття, чи то попередньо поставлене Космосу запитання приводять тебе до цих дверей. І ти провалюєшся.

Летиш, як Аліса, і думаєш: цікаво, а тут буде дно? І куди я лечу? Але вже точно відчуваєш – не розіб’єшся, вже не дозволять. 

І приземляєшся перед старовинним будинком початку ХХ століття із дзеркальним номером. Темна витончена будівля зі старими різьбленими з дерева дверима, які втомлено скриплять і запрошують нарешті увійти. Ти не розумієш, скільки часу на тебе чекали. Рік? Десять? Кілька століть?

Йдеш на другий поверх старими вузькими сходами і виходиш на довгий балкон. В кінці балкона двері до квартири. Багато ароматів – старі книги, папір, запах вологості і присутності когось дуже сильного. А ще статуетки, картини і стіл, як хранитель енергії рук, на нього поставлених. Власника вже немає, він покинув це місце назавжди, перейшов далі, на інший поверх. А ти сидиш на високому стільці, ніби принцеса Нарнії, поруч  багато людей. Вони знають стільки мов – невербальну, символічну, мовчазну, енергетичну. Вони розуміють тебе, Господи! Отже цей колодязь для тебе? Так виходить? І ви говорите годинами. Спостерігач періодично дивиться на годинник, аби формально привітатися з реальністю і засвідчити, що всі тут при здоровому глузді і при світлій пам’яті. І слово за словом ви будуєте Всесвіт, розкладаєте небо, помічаєте зв’язки між культурами. І чому люди так часто вірять у власні неправдиві казки? У них просто немає ключа, і вони навіть не здогадуються про наявність дверей. Не де-небудь, а в їхньому рідному місті. Звідки їхній дід йшов у гори воювати на боці УПА, де недбалий саксофоніст  перекрикує  людський спокій на «стометрівці», де зранку моляться, аби ввечері напитися в «Десятці». Двері є у Франківську, і для цього не потрібен опіум чи гіпноз.

Ти раптом розумієш, що ти не сама і місто дозволило тобі провалитися в нього, побачити, як живе традиція, що є люди, яких не хвилює Степан Бандера, але хвилюють сни, які не мають бажання коментувати чергове політичне рішення, але точно можуть розповісти про історії, які проживали люди в Станиславові 100 років тому.

Вечір завершується, ти виходиш з будинку з дзеркальним номером і бачиш вулицю. Звичайнісіньку вулицю, на якій молода мама сварить свого чоловіка по телефону, що немає кому забрати дитину завтра з садочка, бачиш як на перехресті собаки кохаються і через це сформувався корок, як за столиком кав’ярні бородатий чоловік, схожий на Франца Йосифа, замислено дивиться на перехожих. Місто, спокійно існувало весь цей час. Продавало, вигукувало патріотичні гасла, переймалося долею Шевченка і Франка, фальшиво співало і перекидало черговий кухоль за перемогу улюбленої футбольної команди.

Стоп, а де тоді була я? Ці думки крутяться в моїй голові до того, як яскравий місяць нав’язливо не вкладає спати. А на ранок я знову отримую дзвінок і йду за вказаною адресою. Переді мною знову будинок початку століття, і на першому поверсі з дверей вже 

виглядає усміхнений власник квартири. Він проводить мебе на кухню. А там вже чекають єгипетські богині, каміння з різних країн, посуд то з японської колекції, з австрійської 30-х років, поруч посміюється маска з Латинської Америки, а з вулиці у двері, що ведуть в сад, хтось стукає.

Ну, що ти зробиш? Ти знову у хранителя. Ти розумієш це відразу. Він жартує і придивляється до тебе. Киянка. Чи насправді готова почути? І за одним проблиском в очах розуміє, що готова. Він відкриває для тебе двері. І знову перед тобою Франківськ, який не визначає влади, який пам’ятає своїх катів і жертв, який свідчить за себе сам – автентично. Без чийогось «ми повинні», «браття». Відчепіться від нього, місто само знає, що про себе розказати, а головне – кому.

Начхати на державу, бо тут вона своя: міжпросторова і міжчасова. Тут є ті, хто відвертає увагу і водить туристів, і ті, хто береже ключі від справжньої міської брами.

Хранитель напоює тебе карпатським чаєм і пропонує відпочинок. Ти лягаєш на дивані у старому кабінеті, де раніше жив один польський юрист, і фантазуєш, про що він тут думав, що його хвилювало, як він переховувався від німців і зрештою покинув рідне місто. Змушений був. І не помічаєш, як засинаєш…

А вранці дзвонить набридливий будильник з мелодією, від якої хочеться застрелитися, відкриваєш очі, а ти на своєму ліжку. Ти якось навіть не відразу знаходиш зв’язок з реальністю. Стоп, стоп, стоп! Різко встаєш, аж запаморочується в голові, і підходиш до вікна.