Оповідання

Провалений іспит

Іванов Василь Васильович вже життя викладав у воєнному училищі основи психофізичного аналізу. Він не часто пив спиртне. Але вже якщо вживав – то всі ховались.  Особливо страшним він був на значних стадіях оп’яніння. Його тягло на філософію: «Ви думаєте є лише чорне та біле? – гримів він. – Ні! Є купа відтінків. Життя це суцільні відтінки і напівтони. Не вірите?” Такому голосові важко було не повірити, в кінці кінців можна було отримати по пиці - і тому всі вірили. Мовчки. Наступна стадія стосувалась жінок. Їх всіх потрібно було пронумерувати і не допускати до навчання. Вони всі відьми. Гучний голос Іванова перетворювався у шепіт і неясне бурмотіння. Якщо би хтось спробував розібратися у цьому бурмотінні – то зрозумів би, що товариш Іванов пропонує убивати всіх жінок із зеленими очима відразу після народження. Остання стадія перед забуттям була така, що Василь Васильович трагічним голосом починав заводити:

• Ви думаєте, що знаєте, що таке іспит? Ніхрена ви не знаєте. Справжній іспит це тоді, коли ти лише думаєш, що все знаєш і все передбачив, і йдеш, сука, на одинадцяту годину до екзаменаторів. Тобто думаєш, що йдеш, насправді іспит вже відбувся і ти його, сука, провалив. От! І все наступне життя коту під хвіст.

Зазвичай, після цих слів Василь Васильович впадав у кому. І його непритомного грузили до машини і везли додому. Злі язики казали, що це все через жінку. Це звучало дивно, адже у красеня Іванова із жінками все було гаразд. Він був давно і вдало одружений і мав двох дочок. Та муки пана Василя Іванова справді були через жінку. І не просто жінку, а жінку нобелівського лауреата мільйонера Дж. Томсона. Ця легенда передавалась із уст в уста у воєнному училищі, як посв’ята у його студенти.

Це було давно, ще тоді, коли Іванов В.В. думав, що його покликання - розвідка. Хоч, дивлячись з висоти років можна констатувати, що Іванову пощастило не сильно забруднитись співробітництвом із КДБ, і прожити щасливе життя у Чернігові, тоді він своє вигнання і органів сприймав як справжню трагедію. Однак, розповімо все по-порядку. Так от тривав 1957 рік, коли пану, або як тоді було прийнято звертатися «товаришу» Іванову випала нагода спробувати свій професіоналізм у реальній справі.

У заповіті всесвітньо-відомого фізика пана Томсона, мільйонера і нобелівського лауреата  після того, як він виділив значну суму грошей дітям, жінці і іншим родичам; обдарував близьких друзів та Англійське фізичне товариство було сказано, що деяку суму, а саме один мільйон фунтів пан Томсон віддав би на розвиток фізики організації чи товариству із будь-якої країни, за однієї умови  - головним у діяльності цієї організації повинна бути любов до фізики. Без політики, без бізнесу і, тим більше, без шпіонських штучок. Просто любов до науки. Контроль, так би мовити, за виконанням цього побажання він поклав на свою жінку Анну Елізабет Томсон. У ті давні  післявоєнні роки значна сума грошей була необхідна як повітря і багато фізичних товариств вирішили взяти участь у конкурсі на отримання спадку пана Томсона. Пані Томсон вела переписку із представниками кожного із них. Знайомилася із їх науковими інтересами, публікаціями, потребами і з ними особисто. На фінішну пряму вийшли дві групи вчених. Із Бразилії та України. Україна правда була частиною Радянського союзу, що обмежувало можливості пані Томсон особисто познайомитись із українськими вченими. Та в заповіті її чоловіка чорним по білому було написано …із будь якої країни…. тому після тривалої переписки із молодим і талановитим фізиком Василем Іваненком пані Томсон вирішила відвідати Україну. Вочевидь шальки терезів у голові Анни Елізабет схилялись у український бік.

У той час Україна і справді була частиною Радянського союзу, у якому нічого не відбувалось без втручання КДБ і в останній момент молодий фізик, з яким вела переписку пані Томсон, був підмінений молодим кагебістом теж Василем, за іронією долі, Івановим. Іваненкові пояснили, що це необхідно для батьківщини, а Іванову наказали схуднути, відростити трохи своє русяве волосся і вдягнути окуляри. Спортивну статуру Іванова приховали більшою на декілька розмірів блакитною у клітинку сорочкою; примусили чи не напам’ять вивчити переписку пані Томсон і Василя Іваненка. Василь Васильович екстерном вивчив фізику (англійську він засвоїв ще в школі розвідки) і навіть перейняв деяку манеру письма та наукового стилю від Василя Іваненка. І от настав момент, коли відрізнити двох Василів стало дуже важко.

Ясним березневим ранком, коли потяг Будапешт-Москва прибув до Київського вокзалу, на чолі делегації, яка зустрічала пані Томсон стояв з виду розсіяний і дуже знервований (а насправді спокійний і зібраний) Василь Іванов. Йому було трохи більше двадцяти років. Він був свято переконаний, що є лише біле і чорне; Москва – найкраще місто у світі; сміливий – це той, хто не боїться; а всіх жінок порівнював із своєю нареченою Марусею (високою, енергійною білявкою).

Судячи з опису та фотографій пані Томсон була брюнетка. Василь чомусь уявляв собі високу, витончену брюнетку, всю в чорному траурі за чоловіком і в діамантах, оточену слугами та охороною. І коли вона з’явилась на пероні Василя чекало перше здивування. Вона приїхала одна…. Невисока, у розстебнутому світлому півпальто, яке приховувало фігуру, у невеличкому теж світлому капелюшкові з маленькою сумочкою і акуратною валізкою. Найбільше вона була схожа на працівницю бібліотеки в його школі. І точнісінько, як та метушилась. Анна Елізабет вигляділа молодше своїх років. Лише в куточках очей серед зморшок і легкого почервоніння, мабуть від сліз, застигла якась гіркота, яка прибавляла віку. Втім, все це майже прикрила тінь від капелюшка. Одним словом, Анна Елізабет по віх пунктах програвала його коханій Марусі. Якось в голові не вкладалось, що ця людина привезла з собою  мільйон.  Мабуть розум пана Томсона перед смертю затьмарився, якщо він довірив розпорядитися такою сумою грошей своїй жінці.