Розділ 5. Поповнення

Ми підійшли до краю села, де розміщувалась наша рота.. На краю села починався ліс — і саме там нас чекало поповнення.

Ми намагалися тримати якомога менше особового складу в селі, щоб уникнути авіанальотів, які часто траплялися в цьому районі, й максимально зберегти людей ще до того, як ми висунемося на наші рубежі.

Прийшовши в ліс, ми побачили перед собою  трохи більше сотні чоловік. Це було наше поповнення, яке мали розподілити між трьома ротами. Оскільки нашу роту найбільше перемололи й стерли в останніх боях, нам дозволили вибрати людей до себе. Я мав можливістьвідібрати собі людей у відділення.

На перший погляд, коли я дивився на цих людей, яких привезли, я не бачив у них ані бійців, ані вогню в очах. Це вже були інші мобілізовані — гіршого сорту, так би мовити. Чим довше затягувалася війна, тим гірші резерви потрапляли на фронт. Якщо у 41-му, 42-му роках намагалися мобілізувати від вісімнадцяти років і до тридцяти сіми років відносно молодих чоловіків, — то зараз брали і сорока-річних, і старше Брали навіть тих, у кого були якісь відстрочки, брали працівників, які працювали на заводі, — бо банально не вистачало особового складу. З кожним днем ми втрачали сотні або тисячі солдатів, але не було ким їх замінити.

Ми з лейтенантом розділилися. Він мав набрати собі тридцять чоловік, а я — відібрати всього сім. Хотілося, звісно, забрати у відділення відносно молодих хлопців — хоча б двадцятирічних, яких у цьому натовпі було не так багато. І тих, у кого в очах не було порожнечі.

Двадцятирічні хлопці — це прекрасно: вони фізично в кращій формі, ніж сорокарічні. Але сорокарічні чоловіки вже прожили своє життя, у них хоч трохи сформована психіка. І, можливо, ця психіка не так швидко ламатиметься тут.

За командою ми попросили їх вишикуватися — цей натовп мобілізованих — і зробити кілька шеренг. Кожна шеренга відділялася трьома кроками, після чого ми почали уважно роздивлятися цих бійців, так би мовити, яких можна було вибрати до себе в роту, поки не прибігли інші командири рот.

Лейтенант боявся, що в нього не вистачить часу, щоб уважно всіх роздивитися, і почав швидко набирати тих, хто здавався йому відносно здоровим, хто міг тримати зброю й воювати в окопах.

Я ж, навпаки, нікуди не квапився. Ретельно придивлявся до цих людей і обирав, хто залізе в мій, так би мовити, човен, у якому ми всі будемо разом, поки він поступово, повільно тонути ме. Тому, щоб вижити, не можна було поспішати.

Через п’ять хвилин я вибрав п’ятьох. Усім їм було вже за тридцять.

В останній шерензі мені трапилися двоє відносно молодих бійців. Одному з них було двадцять. А може, двадцять два. В його очах я бачив якусь незрозумілу ненависть. Він мені підходить.

І останнім був наймолодший юнак — йому було лише вісімнадцять. Дивлячись на нього, я не помітив ані фізичної сили, ані сили духу. Та й узагалі, коли дивишся на обличчя людини, на її погляд, на те, як вона дивиться, — це вже багато про що може розповісти. Але цей юнак був як чистий аркуш.

У той момент у мене виникла дилема: якого біса він взагалі робить серед цього натовпу? Чи він просто випадково, за якимись незрозумілими обставинами, потрапив до цієї армії?

Вибравши сімох, ми відійшли вбік. Наш лейтенант уже чекав зі своїми новими людьми.

Наша рота розміщувалася приблизно за п’ятсот метрів від того місця, де ми відбирали людей. Перед тим як рушити в бік нашого особового складу, ми ще раз із лейтенантом перерахували людей — чи набрали точну кількість. Порахували — усе зійшлося, і ми мовчки дали команду новим солдатам рухатися за нами.

Жодних пафосних промов чи виступів від лейтенанта не було. Та вони й були б недоречні. Потрібно було дійти до нашої роти, яка стояла трохи розосереджено, щоб усі з усіма познайомилися. Насамперед — щоб представити нового командира роти всім: і новим, і старим бійцям.

За десять хвилин ми вже були на місці. Дійшовши до нашої точки, ми побачили, що особовий склад, який на нас чекав, уже вишикувався в шеренги. Поряд із нашими солдатами стояли командир батальйону та начальник штабу, які прийшли представити роті нового лейтенанта.

Прийшовши, ми також вишикувалися — і старі, і нові. Після цього командир батальйону виголосив свою промову.

— За останні два дні наш батальйон було укомплектовано майже на сімдесят відсотків. Сьогодні прибуло останнє поповнення, яке ви бачите перед собою в строю. В останніх боях — у серпні та й у вересні — ми зазнали великих втрат. Але, на жаль, ці втрати ми не можемо на сто відсотків закрити новим складом. Я сподіваюся, що укомплектованість буде хоча б дев’яносто відсотків, але людей бракує не лише нам, а й усім іншим батальйонам, полкам і дивізіям. Будемо вести бойові дії з тим, що маємо. Приблизно через п’ять днів ми вирушимо на рубежі, які зараз займає третій батальйон, і змінимо його. Ми зайдемо на його позиції. Також хочу представити вам нового командира роти.

Після цих слів командир батальйону показав рукою на лейтенанта, який стояв із нами в строю. Лейтенант зробив чотири кроки вперед, розвернувся і представився всій роті. Після цього одразу повернувся в стрій.

Командир батальйону продовжив:

— Поки є час, підготуйте максимально свій особовий склад. Це стосується не лише солдатів і сержантів, а й самого лейтенанта. Тут у строю є старі, досвідчені бійці, яким потрібно буде ввести лейтенанта в курс справ. Також хочу побажати вам найголовнішого на цій війні — удачі. Сподіваюся, що комусь із вас пощастить повернутися додому живим. Сподіваюся, що ті, хто повернеться живими, не залишать свою психіку тут — у цих полях, у цих селах, у цих окопах. Тому я всім вам бажаю удачі.

— Мій обов’язок як командира батальйону — максимально зберігати особовий склад і тим самим підтримувати боєздатність батальйону. Ніхто вас у безглузді атаки кидати не буде. Принаймні наразі. Але все залежить від ситуації, яка складається. А ситуація непроста. Та якщо буде можливість, ми завжди намагатимемося зберегти наш особовий склад. На цьому все.