Розділ 4. Людина-кіт

Після цієї розмови мене попросили вийти з хати й почекати на вулиці свого нового командира роти.

Я простояв хвилин десять. Двері відчинилися. Лейтенант швидко вийшов, зачинив за собою й простягнув мені руку. Ми рушили на інший край села, де чекало поповнення. Декілька хвилин ішли мовчки. Потім лейтенант заговорив.

— Можна Вам поставити особисте питання?

— На війні немає особистих питань.

— «Людина-кіт». Так мені про Вас сказав інший ротний і командир штабу батальйону. Це прізвисько чи позивний?

— Напевно, це прізвисько.

— Людина Кіт?

— Так. Або просто Солдат-Кіт.

— І чому саме Кіт?

— Бо в кота дев’ять життів. Дехто вважає, що за ці чотири роки я вже витратив п’ять або шість. От і рахують, скільки мені залишилося.

Лейтенант усміхнувся.

— Під «життям» ви маєте на увазі вдачу?

—  Солдат без удачі — це труп. Можна бути вправним стрільцем, чудово знати зброю, орієнтуватися на місцевості. Але половина твого виживання — це вдача. Можеш зробити один неправильний крок і підірватися. Можеш сидіти в укритті — і саме туди прилетить міна. Можеш перебігати поле, бути швидким і розумним, але тебе наздожене випадкова куля. І не обов’язково ворожа. Я бачив таке не раз.

Ми йшли повільно. Лейтенант мене уважно слухав.

— Тому, пане лейтенанте, я бажаю Вам терпіння. І великої удачі. Вона вам знадобиться. Можливо, через рік ми ще побачимося. Якщо війна закінчиться. Або…

Я замовк.

Генріх підхопив:

— Але ви не вірите, що вона скоро закінчиться?

— Я не хочу про це думати.

— Чому? Усі ж хочуть кінця війни.

— Кінець війни для нас означатиме кінець Німеччини.

Він подивився на мене уважніше.

— Ви ж навчалися в академії, так? Ви повинні розуміти: війна не закінчиться нашою перемогою. Ми не можемо перемогти. Ми можемо боротися. Можемо тримати оборону. Але ми вже не здатні наступати повноцінно. У нас немає ресурсів, щоб дійти до Москви.

— Мені здається, Фрідріх, що Ви поширюєте панічні настрої.

— Ні, панічних настроїв немає. Є лише суха реальність, яку треба прийняти, щоб продовжувати боротися. Дурні мрії й порожні надії не збільшують шансів вижити в наступній битві.

Я трохи помовчав і додав:

— Знаєте, Генріху, мені здається, що найголовніша війна для нашої нації ще попереду. І це не та війна, що триває зараз. Це буде війна в цивільному житті — після її завершення. А те, що відбувається тепер… Ми просто рухаємося по інерції. Воюємо, щоб воювати. Щоб чиїсь амбіції могли існувати сьогодні, завтра і післязавтра. От і все. Тільки ціна за ці амбіції — занадто висока.

Генріх уважно подивився на мене.

— За чиї амбіції, Фрідріху?

— Ви й самі прекрасно розумієте. Можливо, навіть краще за мене.

Він нічого не відповів одразу. Потім несподівано змінив тему:

— Звідки ви родом?

— З Ахену

— Я з Кельна, — сказав він. — Виходить, майже сусіди.

Я ледь усміхнувся.

— Сподіваюся, моє місто ще стоїть. І його не зрівняли із землею бомбардування.