Після цієї розмови мене попросили вийти з хати й почекати на вулиці свого нового командира роти.
Я простояв хвилин десять. Двері відчинилися. Лейтенант швидко вийшов, зачинив за собою й простягнув мені руку. Ми рушили на інший край села, де чекало поповнення. Декілька хвилин ішли мовчки. Потім лейтенант заговорив.
— Можна Вам поставити особисте питання?
— На війні немає особистих питань.
— «Людина-кіт». Так мені про Вас сказав інший ротний і командир штабу батальйону. Це прізвисько чи позивний?
— Напевно, це прізвисько.
— Людина Кіт?
— Так. Або просто Солдат-Кіт.
— І чому саме Кіт?
— Бо в кота дев’ять життів. Дехто вважає, що за ці чотири роки я вже витратив п’ять або шість. От і рахують, скільки мені залишилося.
Лейтенант усміхнувся.
— Під «життям» ви маєте на увазі вдачу?
— Солдат без удачі — це труп. Можна бути вправним стрільцем, чудово знати зброю, орієнтуватися на місцевості. Але половина твого виживання — це вдача. Можеш зробити один неправильний крок і підірватися. Можеш сидіти в укритті — і саме туди прилетить міна. Можеш перебігати поле, бути швидким і розумним, але тебе наздожене випадкова куля. І не обов’язково ворожа. Я бачив таке не раз.
Ми йшли повільно. Лейтенант мене уважно слухав.
— Тому, пане лейтенанте, я бажаю Вам терпіння. І великої удачі. Вона вам знадобиться. Можливо, через рік ми ще побачимося. Якщо війна закінчиться. Або…
Я замовк.
Генріх підхопив:
— Але ви не вірите, що вона скоро закінчиться?
— Я не хочу про це думати.
— Чому? Усі ж хочуть кінця війни.
— Кінець війни для нас означатиме кінець Німеччини.
Він подивився на мене уважніше.
— Ви ж навчалися в академії, так? Ви повинні розуміти: війна не закінчиться нашою перемогою. Ми не можемо перемогти. Ми можемо боротися. Можемо тримати оборону. Але ми вже не здатні наступати повноцінно. У нас немає ресурсів, щоб дійти до Москви.
— Мені здається, Фрідріх, що Ви поширюєте панічні настрої.
— Ні, панічних настроїв немає. Є лише суха реальність, яку треба прийняти, щоб продовжувати боротися. Дурні мрії й порожні надії не збільшують шансів вижити в наступній битві.
Я трохи помовчав і додав:
— Знаєте, Генріху, мені здається, що найголовніша війна для нашої нації ще попереду. І це не та війна, що триває зараз. Це буде війна в цивільному житті — після її завершення. А те, що відбувається тепер… Ми просто рухаємося по інерції. Воюємо, щоб воювати. Щоб чиїсь амбіції могли існувати сьогодні, завтра і післязавтра. От і все. Тільки ціна за ці амбіції — занадто висока.
Генріх уважно подивився на мене.
— За чиї амбіції, Фрідріху?
— Ви й самі прекрасно розумієте. Можливо, навіть краще за мене.
Він нічого не відповів одразу. Потім несподівано змінив тему:
— Звідки ви родом?
— З Ахену
— Я з Кельна, — сказав він. — Виходить, майже сусіди.
Я ледь усміхнувся.
— Сподіваюся, моє місто ще стоїть. І його не зрівняли із землею бомбардування.