Розділ 3.Штаб батальону

Наш батальйон тимчасово вивели в тил через значні втрати особового складу. Нас мали доукомплектувати, після чого ми знову повинні були висунутися на свою ділянку фронту, яка чекала на нас уже кілька тижнів.

Лише за місяць у батальйоні загинуло двісті сорок людей. Сто п’ятдесят були поранені. Ще шістдесят зникли безвісти. Я сподіваюся, що вони не потрапили в полон.

Щоб продовжувати бойові дії, нам терміново потрібно було поповнення. Принаймні так вважали командири дивізії й батальйону. Але це було «терміново» для них — не для нас.

Кожен день у тилу здавався відпочинком. Так, тут не було моря, і ми перебували не так далеко від фронту. Але ти міг спокійно прокидатися й засинати. Міг ходити, не озираючись щосекунди. Поки не було авіа нальотів, можна було просто дихати.

Можна було дивитися на поле — і не бачити на ньому смерті.

Окрім звичайних втрат серед рядових і сержантів, ми втратили й офіцерів. Загинули четверо командирів рот, серед них — командир нашої роти. Також полягли кілька командирів взводів.

До штабу батальйону прислали нових офіцерів із Німеччини. Нас із ними поки що не знайомили. Вони прибули до штабу для представлення вищому командуванню.

Згодом мали представити їх і нам. Разом із поповненням, яке щойно прибуло.

Солдати, які прослужили більше ніж пів року, робили ставки на молодих. Скільки з них загине або виживе в першому бою.

Дехто ставив на гроші. Дехто — на сигарети чи алкоголь.

На війні майже не існує речей, які можуть викликати посмішку. А якщо й існують — то їх надто мало. Ти радієш примітивним дрібницям і намагаєшся знайти сенс у чомусь незначному.

У звичайному цивільному житті, якби ти випадково зустрів такого солдата на вулиці чи в крамниці, подумав би, що з його головою щось не так.

Але тут, на війні, людей із зламаною психікою — сотні тисяч. Можливо, мільйони.

І це стало нормою.

Мені було страшно уявити, що буде після війни. Коли ті, хто виживе, повернуться додому.

З чим вони зіткнуться.

А ще більше — з чим зіткнеться цивільне населення, коли ці ветерани повернуться до мирного життя.

Це буде своєрідний колапс.

Такий самий, як після Першої світової. Але тепер — гірший.

Масштаби більші.

І трагедія значно темніша.

Штаб батальйону розташовувався в невеликій, непримітній хатині. У ній тіснилися кілька штабних офіцерів, представники тилових служб та сам командир батальйону — полковник Отто Шванштайгер, пруссак за походженням.

Кажуть, найвидатніші німецькі воєначальники були вихідцями з Пруссії. І в цьому, мабуть, є своя логіка.

Наш полковник був розумною людиною. Він керував раціонально. Не кидав нас у безглузді лобові атаки лише для того, щоб відбити втрачені позиції. Якщо вже йти в бій — то продумано.

Там, де міг, він мінімізував втрати. І лише завдяки йому батальйон ще існував, а не залишився десь у 1942 році під Ржевом чи Вязьмою.

Полковник спокійно сидів за столом, курив сигару.

У цей момент двері відчинилися. До кімнати зайшли троє молодих офіцерів. Один із них мав обійняти посаду командира роти.

Вони представилися командиру батальйону.

Майбутнього командира нашої роти звали Генріх Мюллер.

Також в цих хатинці був я, не знаю, для чого мене позвали. Я був сержантом звичайним, командиром відділення, яке вже не існує два місяці. Полковник почав із фрази

—Ми програли недавно Курську битву. І ворог просто нам запригне на плечі і буде нас гнати до самого Дніпра.  Ходить інформація серед вищого керівництва, що радянські війська після Курської битви візьмуть місяць, а можливо, дві неділі паузи перед наступом. Для того, щоб далі наступати, щоб витісняти наші війська на захід, на правий беріг Дніпра. Але мені здається, що паузи цієї не буде. Наші офіцери і вищє керівництво хоче, щоб ця пауза була для того, щоб ми могли підтягнути свої резерви і трішечки якось стабілізувати ситуацію. Але судячи з того, що відбувається на сусідніх ділянках... Ворог не буде зупинятися і не буде відпочивати. Ми, поки є час, доукомплектуємо наш батальйон з тих мобілізованих, які прибули в нашу дивізію за останні два дні. Якраз те, що нам потрібно. Ми доповнимо наші роти, особливо вашу роту, лейтенант, він звернувся до Генрі. Ми передамо в вашу роту, приблизно 40 чоловік, це майже повний взвод. Їх під своє крило візьмуть більш досвідчені солдати. Саме по цій причині тут сидить сержант Фрідріх Вальтер.

Полковник показав рукою на мене показав рукою на мене. І продовжив свою річ.

—  Фрідріх  буде командиром новоствореного відділення. В нього досвіду багато. Він воює з початку нашої кампанії в Польщі, і це одна з тих людей, які залишились живі, іще в строю, незважаючи на кількість битв, які пройшов наш батальйон.

 Лейтенант просто слухав і мовчав, і просто кивав головою. Він був недосвідченим офіцером, який тільки приїхав з військової академії, він ще був досить юний і молодий. Можливо, він і сам не очікував, що його прямо кинуть відразу на фронт і відразу в бойовий батальйон, і відразу під якийсь шалений тиск радянських військ. Звісно, потрібно було його втягувати повільно, але часу вже не було.