Розділ 2. Війна на кладовищі

З кожним місяцем, з кожним днем, з кожним тижнем і роком ти починаєш розуміти: війна відбувається не в містах і не в полях, не в маленьких населених пунктах.

Війна відбувається на кладовищі.

Просто це кладовище щоразу інше.

Куди б ти не зайшов — у поле чи в село — там завжди лежать чужі тіла. Там завжди свіжі могили, переважно без імен. На деяких — дерев’яні стовпчики або хрести. На інших — каски, повішені замість пам’ятників.

Цю картину я бачу вже кілька років. Від неї мене нудить.

І я дійшов лише одного висновку: ми всі — з обох боків — воюємо на великому кладовищі. І воно щодня розростається.

Це кладовище налічує мільйони тіл і десятки мільйонів могил, які після війни ще довго знаходити­муть — десятиліттями, а може, й століттями.

Найгірше — це загинути й залишитися без історії.

Тому ми завжди намагалися забирати тіла своїх. Якщо ховали побратимів, залишали хоч якусь пам’ять: ім’я, дату народження, дату смерті, полк, дивізію, батальйон.

Можливо, коли війна закінчиться — через двадцять, тридцять чи сто років — емоції вляжуться. І люди по обидва боки почнуть шукати своїх. Шукати тих, хто загинув на цих полях. На цьому великому кладовищі.

Я розумів лише одне: щоб повернутися додому, потрібно вижити.

Вижити на цьому кладовищі.

Кожного дня я йду вперед і знаю: десь попереду вже вирита могила — можливо, для мене. Але щоразу я її обминаю.

А ті, хто йдуть позаду, часто в неї падають. Від звичайного снаряда. Від снайперського пострілу. Від кулеметної черги. Від міни.

Людське життя — найцінніше, що має людина.

А на війні воно триває лише мить.

В одну секунду ти є.

Через кілька секунд — тебе вже немає.

А ще через кілька днів спогади про тебе тьмяніють.

Через роки про тебе пам’ятатимуть лише близькі — якщо їм самим вдасться вижити в цьому хаосі.