Перший вектор (В-01)

Минуло майже дві доби з того моменту, як шатли «Транзит 7» та корабель Першої групи торкнулися палуби Третього ангару, принісши з собою таємницю, здатну перевернути всі уявлення людства про власне походження. Майже сорок вісім годин безперервної, виснажливої напруги, яка густим туманом розповзлася по всіх палубах крейсера «Протус».
На рівні нуль один було тихо. Зазвичай ця палуба, де розташовувалися каюти старшого офіцерського складу, головні наукові лабораторії та офіцерська їдальня, жила у своєму розміреному ритмі. Але зараз вона нагадувала зону карантину. Більшість членів екіпажу намагалися зайвий раз не з'являтися в коридорах, відчуваючи ту колосальну вагу відповідальності, яка лягла на плечі наукового відділу.
Нейтон Тейлс крокував довгим, ідеально освітленим коридором. Гумове покриття тактичних черевиків поглинало звук його кроків. У руках він обережно ніс дві термокружки. З-під нещільно закритих кришок пробивався густий, насичений аромат справжньої земної арабіки — тієї самої, з його особистих запасів. На кораблі, де повітря пахло озоном, машинним мастилом і стерильністю, цей запах здавався чимось неймовірно рідним, примарним відлунням дому, залишеного за мільярди кілометрів звідси.
Його власний кабінет та житлова каюта знаходилися якраз навпроти головної лабораторії Родні Калфрі. Це було зручно. За останні дві доби Нейтон спав не більше чотирьох годин, постійно курсуючи між містком, де Марк Бергер нагнітав параною, і лабораторією, де вирішувалася доля їхньої експедиції.
Автоматичні двері лабораторії безшумно роз'їхалися вбік, щойно сканери зчитали біометрію командира.
Усередині панував контрольований хаос. Повітря було важким, спертим, насиченим запахами кави, енергетичних стимуляторів і людського поту. Світло основних ламп було приглушене, щоб не відсвічувати на десятках голографічних екранів, які заповнювали простір. На цих екранах безперервно, немов рої розлючених комах, кружляли, розпадалися і знову збиралися в складні геометричні прогресії ті самі іншопланетні фрактали.
У лабораторії працювала еліта наукового відділу. За дальніми терміналами сиділи Стівен і Клер — молоді, але геніальні лінгвісти-криптографи. Стівен, хлопець із вічно скуйовдженим волоссям, зараз несамовито тер очі, намагаючись сфокусувати погляд на матриці символів. Клер, зосереджена дівчина в окулярах з товстою оправою, швидко друкувала код на віртуальній клавіатурі, її пальці літали в повітрі, залишаючи за собою світлові шлейфи.
Нейтон мовчки кивнув Стівену і Клер, які на секунду підняли на нього погляди, і попрямував до центрального робочого столу. Там, серед стосів роздруківок, порожніх пластикових стаканчиків і переплетених кабелів, сиділа Дженін.
Вона виглядала як справжній зомбі. Її шкіра набула хворобливого, сіруватого відтінку, під очима залягли глибокі темні кола, що різко контрастували з блідістю обличчя. Волосся, зазвичай зібране в охайний хвіст, розсипалося по плечах неслухняними пасмами. Дженін невідривно дивилася на свій планшет — той самий, на який вона викачала частину даних із підземелля. Її пальці повільно, автоматично гортали екрани, хоча було видно, що мозок уже відмовляється сприймати інформацію. Вона трималася виключно на останніх, критичних краплях адреналіну та чистої сили волі.
Нейтон тихо підійшов до неї і обережно поставив одну термокружку прямо біля її планшета. Аромат кави вдарив у повітря.
Дженін здригнулася, повільно підняла голову і подивилася на командира порожнім, розфокусованим поглядом.
— Кава... — прошепотіла вона так тихо, що Нейтон ледве розчув. Її голос був сухим і хрипким. — Це справжня?
— Справжня. Чорна, без цукру. Як ти любиш, — Нейтон м'яко поплескав її по плечу. Його велика долоня на мить затрималася на її тендітному плечі, передаючи безмовну підтримку. — Ти робиш неймовірну роботу, Дженін. Випий. Вона допоможе мозку протриматися ще трохи. Але тобі треба відпочити.
Вона лише слабо кивнула, обхопивши гарячу кружку обома руками, ніби намагаючись зігрітися, і зробила маленький ковток. Нейтон не став її більше відволікати. Він розвернувся і попрямував у глиб лабораторії, до величезної інтерактивної скляної дошки.
Біля дошки стояли Скарлет Йорнсон і Родні Калфрі. Скарлет, скинувши свій офіційний кітель, залишилася лише в чорній водолазці. Вона щось швидко креслила електронним маркером на склі — складні формули, які перетиналися з малюнками інопланетних символів. Родні, у своєму незмінному, вже остаточно зім'ятому твідовому піджаку, стояв поруч, тримаючи в руці напівпорожній стакан із якоюсь енергетичною сумішшю. Він активно жестикулював, доводячи якусь теорему.
— ...тому що якщо ми приймемо цей багатогранник як базову одиницю маси, то прогресія ліній ідеально лягає на атомну вагу вуглецю! — збуджено доводив Калфрі, тицяючи пальцем у скло. — Вони використовували вуглець як еталон! Це геніально у своїй простоті!
— А якщо це не атомна вага, Родні? А якщо це координатна сітка? — заперечувала Скарлет, стираючи частину рівняння. — Подивися на кути відхилення. Вони...
Вона зупинилася, помітивши Нейтона.
— Майоре. Ви принесли підкріплення? — Скарлет втомлено посміхнулася, побачивши термокружку в його руці.
— Паливо для нашого найкращого керівника, — Нейтон простягнув їй каву. — Тільки-но зварив.
Скарлет взяла кружку з такою вдячністю, ніби це був найцінніший артефакт у галактиці. Вона зробила глибокий ковток, прикривши очі.
— Боже... Нейтоне, я готова підвищити вас до адмірала тільки за цей напій. Синтетика з автомата мене вже вбиває.
— Як іде прогрес? — Нейтон став поруч, заклавши руки за спину і розглядаючи списану формулами дошку. Він розумів лише десяту частину з того, що там було написано. — Виглядає так, ніби ви намагаєтеся вивести формулу сенсу життя.
Родні Калфрі поправив окуляри, які постійно сповзали на ніс від поту. В очах головного вченого горів фанатичний вогонь.
— Майоре Тейлс, ми робимо те, що вважалося неможливим у криптографії! Дженін була абсолютно права на борту вашого шатла. Їхня мова — це чиста математика, загорнута у фрактальну геометрію. Ми зі Стівеном та Клер прогнали масив даних через квантове ядро. Ми витратили добу тільки на те, щоб змусити комп'ютер розпізнавати ці символи як змінні величини, а не як картинки.
Вчений підійшов до дошки і обвів великим колом один із символів.
— Щойно ми знайшли їхні аналоги наших констант — швидкості світла і числа Пі — ми отримали точку опори. Скарлет допомогла скласти алгоритм перетворення. Ми зараз буквально дописуємо програму-компілятор. Вона візьме їхні концептуальні блоки і перекладе їх на нашу лінгвістичну структуру.
— І скільки часу залишилося до того, як ми зможемо прочитати хоч один рядок? — запитав Нейтон, відчуваючи, як пульс прискорюється.
— Через декілька годин, — впевнено заявив Родні. — Програма компілюється. Ядро «Протуса» працює на сто двадцять відсотків потужності. Як тільки компілятор запрацює, ми отримаємо перший автоматичний переклад. Це буде сирий текст, можливо, з помилками контексту, але ми зрозуміємо суть!
Нейтон повільно кивнув. Відчуття задоволення і гордості за свою команду розлилося в грудях.
— Це чудова новина, докторе Калфрі. Ви творите історію.
Скарлет пила свою каву, спираючись на дошку, і з теплим, задоволеним поглядом дивилася на Нейтона та Родні.
— Ми всі творимо історію, Нейтоне. Якби ви не прорвалися в ту залу і не прийняли рішення викачати дані, незважаючи на ризик... у нас би не було нічого. Ми скоро дізнаємося, хто лежить у тих капсулах. Чи це просто ранні експерименти Творців, чи це...
Нейтон розвернувся, щоб подивитися на Дженін, хотів сказати їй, що скоро все закінчиться. Але слова застрягли в горлі.
Дженін більше не дивилася в планшет. Вона сиділа, поклавши голову на схрещені руки прямо на робочий стіл, обличчям до екрана. Кружка з недопитою кавою стояла поруч. Вона міцно спала. Її груди розмірено піднімалися і опускалися, а на обличчі застиг вираз абсолютного, непереборного виснаження. Організм просто вимкнув свідомість, не питаючи дозволу, щоб зберегти життєво важливі функції.
Скарлет підійшла ближче, тихо зітхнувши. Її голос пом'якшав, втративши сталеві командирські нотки.
— Бідна дівчинка... — прошепотіла керівник місії, дивлячись на сплячу Дженін. — Вона не спала більше за всіх нас. Ми з Родні хоч трохи відпочивали, по черзі дрімали в кріслах, Стівен пив снодійне на пару годин. А вона ні. З того самого моменту, як ви повернулися з планети, вона не відривалася від екрана. Цей алгоритм... вона буквально пропустила його крізь себе. Вона витягнула найважчу частину розшифровки.
Нейтон стояв мовчки, відчуваючи дивний укол провини. Він знав, як Дженін ставиться до роботи, але дозволити їй довести себе до такого стану було помилкою.
Раптом тишу в лабораторії порушив різкий звук відсунутого стільця. Клер, яка до цього мовчала в кутку, дуже швидко, майже бігом, підійшла до Нейтона, Скарлет та Родні. Її очі за окулярами були круглими від хвилювання. Вона тримала в руках свій планшет, який синхронізувався з головним мейнфреймом.
— Докторе Калфрі... Керівнику Йорнсон... Майоре! — її голос тремтів від надлишку емоцій. — Я... я щойно це зробила.
— Що зробила, Клер? — різко обернувся Родні, ледь не розливши свій енергетик.
— Я запустила ключ підготовки програми, — Клер повернула планшет до них. На екрані замість хаосу символів з'явився зелений рядок стану, який швидко заповнювався. — Компілятор прийняв наші константи. Ядро синхронізувало матриці. Програма активована! Алгоритм почав обробку першого блоку даних! Переклад пішов!
Кілька секунд у лабораторії висіла тиша. Усі переварювали почуте.
А потім Родні Калфрі вдарив у долоні. Один раз, другий, третій. Стівен підскочив зі свого місця і почав плескати, широко посміхаючись. Скарлет відставила каву і теж приєдналася до них. Аплодисменти рознеслися приміщенням — щирі, гучні, сповнені колосального полегшення і тріумфу. Це була перемога людського розуму над інопланетною загадкою.
— Чудова робота, Клер! Просто блискуча! — вигукнув Родні, підходячи до неї і обіймаючи за плечі. Його очі блищали від сліз радості. Він обернувся до Скарлет і Нейтона. — Ви розумієте?! Зовсім скоро, буквально через якісь години, ми зможемо читати їхній текст, як відкриту книгу. Ми дізнаємося все про тих людей внизу. Хто вони такі! Чи це окрема, паралельна раса, яку виростили тут, у цій системі, чи це... чи це наші переселенці! Наші пращури, викрадені сотні років тому! Всі відповіді зараз ллються через наші сервери!
Аплодисменти і гучний голос Родні змусили Дженін здригнутися уві сні, але вона не прокинулася. Тільки глибше сховала обличчя в руки.
Нейтон зробив крок до її столу.
— Скарлет, Родні. Ви святкуйте, ви це заслужили. Слідкуйте за компілятором. А їй потрібен нормальний сон, інакше її нервова система просто відмовить.
Він підійшов до Дженін. Обережно, намагаючись не налякати її, він підсунув одну руку їй під коліна, а іншу — під спину. Легким, плавним рухом він підняв її на руки. Дженін була напрочуд легкою, наче виснаження випалило в ній не тільки енергію, а й саму вагу. Уві сні вона інстинктивно притиснулася до його грудей, влаштувавши голову на його плечі, і тихенько зітхнула.
Скарлет, побачивши це, миттєво відреагувала. Вона швидко підійшла до виходу з лабораторії і натиснула на сенсорну панель, відчиняючи двері перед командиром.
— Дякую, Скарлет, — тихо сказав Нейтон, виходячи в коридор.
— Це вам усім дякую, Нейтоне. Подбайте про неї. Ми доповімо вам відразу, як тільки отримаємо перший зрозумілий рядок тексту, — відповіла Скарлет і двері лабораторії зачинилися.
Нейтон стояв у порожньому коридорі рівня нуль один. Офіційні каюти науковців, включно з кімнатою Дженін, знаходилися значно нижче, на четвертому рівні. Це означало йти до турболіфтів, спускатися, довго йти вузькими житловими коридорами. Він подивився на бліде обличчя дівчини, яка спала на його руках. Вона виглядала такою вразливою і виснаженою, що тягнути її через увесь корабель здавалося злочином.
Він не став цього робити. Його власна кімната знаходилася прямо тут, навпроти лабораторії. Всього кілька метрів.
Нейтон розвернувся і підійшов до своїх дверей. Сканер миттєво зчитав його біометрію, і стулки роз'їхалися.
Кімната командира була спартанською. Жодних прикрас, жодних зайвих речей. Ідеальний порядок, металевий стіл, екран комунікатора на стіні і стандартне, жорстке ліжко військового зразка. У повітрі пахло свіжістю системи фільтрації і ледь вловимим запахом збройового мастила.
Він зайшов усередину, двері зачинилися за ним, відрізаючи шум корабля. Обережно підійшовши до ліжка, Нейтон плавно опустив на нього Дженін. Вона навіть не поворухнулася, лише її дихання стало глибшим. Він розшнурував і зняв її важкі робочі черевики, щоб їй було зручніше. Потім взяв із крісла товстий, м'який флісовий плед сірого кольору і дбайливо накрив дівчину по самі плечі.
Кілька секунд він просто стояв і дивився на неї. Цей невеликий прояв турботи був незвичним для нього — суворого командира, звиклога віддавати накази і приймати жорсткі рішення під вогнем. Але останні дні змінили їх усіх. Вони стали чимось більшим, ніж просто екіпаж. Вони стали сім'єю на краю прірви.
Переконавшись, що їй зручно, Нейтон розвернувся, вимкнув основне освітлення, залишивши тільки тьмяний нічник біля дверей, і тихо вийшов у коридор. Двері зачинилися з ледь чутним клацанням. Замок автоматично заблокувався. У його кімнату ніхто не зайде. Дженін у повній безпеці.
Він залишився один у холодному, яскраво освітленому коридорі рівня нуль один. Напруга, яка тримала його на ногах, раптом почала спадати, і на її місце прийшло різке, болюче відчуття порожнечі в шлунку і гнітюча самотність. Він не їв нормальної їжі з моменту висадки на ту прокляту планету, перебиваючись енергетичними батончиками і кавою.
Але сама думка про те, щоб піти в їдальню і сидіти там на самоті, дивитися в стіну і жувати синтетичний стейк, викликала в нього відразу. Йому було сумно. Сумно від того, скільки людей вони втратили, від тієї невідомості, яка нависла над ними всіма. Йому потрібна була компанія. Хтось, хто не буде говорити про фрактали, Творців чи стазис-капсули. Хтось, хто просто пожартує і змусить відчути себе живою людиною, а не командиром на варті.
Нейтон підняв руку і торкнувся мініатюрної мікрорації, вбудованої у вухо.
— Вайлс, ти мене чуєш? — тихо викликав він.
Ефір зашипів, і через секунду пролунав бадьорий, хоча й дещо втомлений голос Тайлера:
— Чую вас чудово, командире. Щось сталося? Бергер знову побачив привидів у трюмі?
— Ні, Бергер поки що спокійний, — Нейтон мимоволі усміхнувся. Навіть голос Тайлера діяв заспокійливо. — Що ти зараз робиш? 
—  Зараз я просто лежу в каюті і дивлюся в стелю, намагаючись не думати про те, що під нами спить армія з сімнадцятого століття.
— Чудово. Піднімайся, — скомандував Нейтон. — Чекаю тебе в третій їдальні на рівні два.
— В їдальні? Сер, ви вирішили мене отруїти за помилки в тексті? Ви ж знаєте, що сьогодні за розкладом на вечерю той самий синтетичний гуляш, який на смак нагадує пережований картон.
— Не ний, Тайлере. Я не можу їсти наосліп і наодинці, — щиро зізнався Нейтон, і в його голосі прослизнула рідкісна нотка вразливості. — Мені потрібна компанія, щоб не з'їхати з глузду в тиші.
На тому кінці зв'язку повисла коротка пауза. Тайлер чудово зрозумів тон командира. Він відчув, що Нейтону зараз просто необхідна звичайна людська присутність.
— Зрозумів вас, сер. Заради вашої кави я готовий з'їсти навіть дві порції цього картону. Буду там через п'ять хвилин. Займайте кращий столик.
— Домовилися. Кінець зв'язку.
Нейтон вимкнув рацію. Він поправив комір своєї незмінної шкіряної куртки і попрямував до ліфтів. Десь там, за зачиненими дверима лабораторії, потужні комп'ютери зараз ламали код вічності, готуючись розповісти їм правду про походження людства. А він ішов просто повечеряти з другом. Життя на «Протусі» тривало, балансуючи на тонкій межі між великими відкриттями і простими людськими потребами. І зараз, перед бурею нових знань, ця вечеря здавалася найважливішою справою у всесвіті.