Тяжкі наслідки та жахлива правда

​Минуло рівно шість годин відтоді, як системи корабля зафіксували остаточне зникнення вірусної активності. Нейтон лежав у своїй каюті, некліпаючи дивлячись у тьмяно освітлену металеву стелю. Навколо панувала гулка, неприродна тиша, яка тиснула на барабанні перетинки. Для нього це пасивне очікування було гіршим за будь-яке фізичне катування. Кожна хвилина здавалася вічністю, поки медичні бригади в захисних скафандрах обстежували останній, найвіддаленіший сектор крейсера «Протус». Наслідки цієї невидимої атаки залишили по собі глибокі шрами — як на самому кораблі, так і в душах тих, хто вижив. Катастрофа такого масштабу була чимось немислимим, особливо зважаючи на те, скільки кращих фахівців полетіло на цю експедицію.
​Повітря в каюті здавалося важким, спертим, незважаючи на бездоганну роботу систем життєзабезпечення. Нейтон більше не міг витримувати цієї мертвої тиші в ефірі. Вона душила його.
​Він повільно, долаючи неймовірний біль у м'язах, підніс руку до комунікатора на зап'ясті.
​— Агато... які в нас новини з останнього сектору? — голос Нейтона прозвучав хрипло, ледь не зриваючись на шепіт. Йому здалося, що навіть ці кілька слів вимагали залишків усіх його життєвих сил.
​Ефір відповів коротким спалахом статичних перешкод. Наступні кілька секунд тягнулися нестерпно довго, перш ніж з динаміка пролунав голос Агати. Він був позбавлений звичної впевненості, наповнений болем і непоправною втомою.
​— Все дуже погано, командире... — її голос здригнувся. — В цьому секторі знайшли ще трьох... Вони не вижили. Всього ми втратили сімнадцять осіб. Сімнадцять членів екіпажу, Нейтоне. Серед них генерал Барнс... Девідсон... і Джеймс Форд, наш найкращий механік.
​Ці імена вдарили Нейтона, немов фізичний удар під дих. Барнс — ветеран сотні місій. Форд, чиї золоті руки могли зібрати двигун із металобрухту. Усі вони мертві.
​— Це... це катастрофічні втрати. Занадто болючі, — Нейтон заплющив очі, намагаючись опанувати себе і не дати емоціям взяти гору. — Тримайте мене в курсі будь-яких змін. Я буду намагатися триматися на ногах ще кілька годин. Мені потрібно спуститися в лазарет, хочу навідати Скарлет.
​— Навіть не думай про це, Нейтоне, — тон Агати раптово став твердим, але в ньому відчувалася глибока турбота. — Я негайно повідомлю тебе, щойно ми закінчимо протоколи зачистки. Але тобі критично необхідно виспатися. Ти тримаєшся на одному адреналіні. Скарлет зараз у стабільнішому стані, її показники в нормі, і вона спить під дією седативних. Твоя присутність там зараз нічого не змінить. Будь ласка, поспи хоч трохи. Знесилений командир, який ледве стоїть на ногах, екіпажу не допоможе. Тобі потрібні сили.
​Ці слова про сон, наче зняли якийсь невидимий бар'єр у свідомості Нейтона. До цієї секунди він тримав свою втому в сталевих лещатах волі, відкидаючи її на задній план, відмовляючись приймати реальність, поки не дізнається фінальних цифр втрат. Але тепер, почувши найгірше, його тіло здалося. Він важко сів на край ліжка. Тремтячими руками розстібнув кріплення тактичного розвантажувального жилета, який зараз здавався йому стотонним, і дозволив йому з глухим стукотом впасти на підлогу. Скинувши важкі армійські черевики, він відкинувся на матрац. Темрява накрила його свідомість миттєво, ще до того, як голова торкнулася подушки. Виснаження взяло своє.
​І тоді прийшов сон.
​Спочатку він здавався реальністю. Нейтон знову стояв на містку «Протуса», але корабель був невпізнанним. Замість звичних світлих полімерів і титанових панелей, усе навколо було вилите з масивного, холодного чорного металу. Матеріал був ідентичний тому, з якого була побудована та зловісна вежа на поверхні планети. Архітектура змінилася: цей крейсер був щонайменше вдвічі меншим за їхній корабель, його ніс мав різку, агресивно загострену форму, а внутрішні пропорції були грубими, кутастими, майже примітивними у своїй геометрії.
​Нейтон підійшов до центральної консолі. Прямо над нею пульсувала велетенська голограма цього чужого корабля. Він інстинктивно торкнувся сенсорної панелі. На дисплей миттєво вивівся якийсь звіт — сторінки даних, графіків і тексту. Проте Нейтон не зміг розпізнати жодного символу. Літери були гострими, звивистими, абсолютно чужорідними людському оку.
​Раптом тишу розітнули важкі, гучні кроки металевою палубою. Нейтон різко обернувся. З тіні коридору вийшов чоловік у людській подобі. Він ішов цілеспрямовано, дивлячись крізь Нейтона, немов того взагалі не існувало, і попрямував просто до головного пульта керування двигунами.
​— Хто ти такий? І що це за корабель? — Нейтон поставив запитання напівголосно. Десь на підкірці він усвідомлював нереальність того, що відбувається, розуміючи, що цей фантом навряд чи почує чи зрозуміє його.
​— Ти прекрасно знаєш, хто я, Нейтоне, — чоловік навіть не здригнувся і не підняв голови від консолі. Його голос не лунав із вуст; він вібрував у просторі, розливаючись навколо, ніби транслювався з невидимих динаміків прямо в мозок. Слова падали повільно, важко, з крижаною впевненістю. — А стосовно цього крейсера... незабаром ти матимеш нагоду побачити його на власні очі.
​Нейтон зробив різкий крок уперед, скорочуючи дистанцію між ними. Уважно вдивившись в обличчя незнайомця, він відчув, як по спині пробіг холод.
​— Ти... ти той самий Харві. Точніше — Майлз, — Нейтон майже прокричав ці слова, підходячи впритул до фігури. Відчай і злість закипали в його грудях. — Цей вірус... це все твоя робота?!
​— Так. Я Майлз, — відповів він рівним, до жаху тихим голосом. Чоловік повільно відклав голографічний планшет із налаштуваннями плазмових двигунів і нарешті підвів очі. — Я вигадав для вас особистість Харві. Я проник у свідомість вашого екіпажу, щоб...
​— Якого біса?! — Нейтон не витримав, його голос зірвався на рик. — Як ти взагалі зміг на такій колосальній відстані пробитися до наших мізків?!
​У пориві люті Нейтон кинувся вперед, намагаючись схопити ворога за комір куртки, витрясти з нього відповіді. Але його пальці зіткнулися з порожнечею. Рука просто пройшла крізь тіло Майлза, залишивши по собі лише відчуття легкого поколювання, немов від статичної електрики.
​— Я і зараз перебуваю всередині твоєї голови, — спокійно констатувала проекція Майлза. — Я тут лише для того, щоб розповісти тобі правду.
​Саме в цю мить до Нейтона прийшло чітке усвідомлення: він спить. Це усвідомлене сновидіння. Пам'ять послужливо підкинула фрагмент розмови перед початком цієї проклятої місії. Він згадав, як вони сиділи з Тайлером і говорили про кошмари. Тайлер тоді з посмішкою порадив: "Якщо розумієш, що ти в жахливому сні й хочеш вирватися — просто стисни очі з усієї сили, а потім різко розплющ".
​Нейтон заплющив очі. Він стиснув повіки так міцно, що перед очима затанцювали кольорові плями, м'язи обличчя звело судомою від напруги. Він наказав собі прокинутися, повернутися у свою холодну каюту. Але коли він розплющив очі, важко хапаючи повітря, інтер'єр чорного корабля нікуди не зник. Майлз у своїй імітації людської подоби все ще стояв перед ним. Пастка не відкрилася.
​— Я зробив усе це з єдиною метою: дізнатися архітектуру вашого двигуна, — продовжив Майлз своїм крижаним, абсолютно беземоційним тоном. Його погляд тепер був жорстко сфокусований на Нейтоні, вивчаючи його, як комаху під мікроскопом. — Нам критично необхідно було зрозуміти принцип його дії. І, як бачиш, я досяг своєї мети. Що ж стосується відстані... я зміг сконструювати нейро-підсилювач своєї, скажімо так, природної здібності. І зробив я це завдяки вашим же технологіям. Тим самим даним, що зберігалися на тому планшеті, який ви самі мені й принесли.
​— Але навіщо... навіщо було влаштовувати цю бійню?! Навіщо вбивати екіпаж? — голос Нейтона тремтів від відчаю і безсилля. Він стояв перед вбивцею своїх людей і розумів абсолютну марність будь-яких фізичних дій у цьому ментальному просторі. Вбити проекцію у власному сні було неможливо. — Що це взагалі був за вірус? І куди ти подів усю енергію з нашого реактора? Як ти зміг спустошити його до дна на такій відстані?
​Майлз повільно підвівся на ноги. Його рухи були плавними, майже механічними. Він обійшов голографічну консоль і підійшов до панорамного ілюмінатора, зупинившись обличчям до безкінечної, посипаної холодними зорями безодні космосу.
​— У мене не було жодного наміру когось вбивати, — промовив він ледь чутно. На коротку, ледь вловиму мить у його синтетичному голосі промайнуло щось схоже на жаль чи, можливо, подив. — Я досі не можу збагнути, чому людський мозок виявився настільки крихким і вразливим до мого втручання. Ваші нейронні зв'язки просто не витримали контакту.
​— Навмисно ти це зробив чи ні, це вже не має жодного значення! Факт залишається фактом: ти їх вбив, і ти нікуди неховаєшся від цього! — гучно і з ненавистю кинув йому в спину Нейтон, стискаючи кулаки до побіління кісточок.
​— Я знаю, — фігура біля вікна навіть не ворухнулася. — Їхні смерті лежать на моїх руках. Я приймаю це. А щодо вашого хваленого двигуна... з ним усе гаразд. Він працює в цілковитій нормі. Я не крав вашу енергію. Я просто змусив ваші системи — і ваші очі — побачити те, що я хотів вам показати. Грандіозна ілюзія. Усе це було потрібно лише для одного: змусити ваш корабель залишитися на орбіті моєї планети якомога довше. Мені потрібен був час, щоб завантажити і проаналізувати все, за чим я прийшов.