Орбіта

Ця новина ще довго відлунювала в голові Нейтона, поки він механічно крокував слідом за Родні Калфрі нескінченними коридорами «Протуса». З кожним кроком усвідомлення того, що він перебуває не в підземному бункері, а всередині титанічної космічної машини, ставало все більш реальним і від того ще більш приголомшливим. Стіни, які раніше здавалися йому просто частиною передового архітектурного проєкту, тепер сприймалися як надміцна броня, що відділятиме їх від абсолютного вакууму.
— Досі не можете повірити, майоре? — голос Родні вирвав його з роздумів. Науковець ішов трохи попереду, заклавши руки за спину, і його кроки були напрочуд легкими для людини його віку.
— Зізнаюся чесно, містере Калфрі, мій мозок пілота зараз відмовляється обробляти цю інформацію, — Нейтон криво посміхнувся, перекидаючи ремінь сумки на інше плече. — Я звик до машин, які можна обійти по колу за п'ять хвилин. А тут... Ми йдемо вже двадцять хвилин, і я навіть не уявляю, в якій частині корабля ми знаходимося.
— Ми в житловому секторі альфа-рівня. Це, так би мовити, елітний район нашого маленького містечка, — Родні зупинився перед однією з безлічі однакових світло-сірих дверей. Вони не мали ні ручок, ні замків, лише невелику чорну панель збоку. — Офіцерський склад, провідні науковці та керівництво експедиції розміщуються тут. Це робиться для того, щоб у разі надзвичайної ситуації ключовий персонал міг швидко дістатися до командного центру.
Родні приклав свій планшет до чорної панелі. Пролунав тихий мелодійний сигнал, і двері безшумно ковзнули в стіну.
— Ласкаво просимо додому, майоре Тейлс. Ваша особиста каюта.
Нейтон зробив крок усередину і завмер на порозі. Він очікував побачити типову військову казарму: залізне ліжко, прикручене до підлоги, металеву шафу і голі стіни. Натомість кімната більше нагадувала номер у хорошому готелі. Простора, виконана в теплих, заспокійливих тонах. Широке ліжко з ортопедичним матрацом, невеликий диван, робочий стіл із вбудованими сенсорними панелями, а замість ілюмінатора — великий екран на всю стіну, який зараз транслював спокійний пейзаж земного лісу.
— Непогано для консервної банки, яка летить у невідомість, — промовив Нейтон, проходячи всередину. Він зняв сумку з плеча і з полегшенням кинув її на ліжко. Глухий звук падіння речей, серед яких була і важка книга «Таємниці Лоданштагу», здався йому чимось неймовірно домашнім і земним.
— Скарлет наполягла на максимальному комфорті, — пояснив Родні, залишаючись у коридорі. — Як вона вже казала, психологічний стан екіпажу — наш пріоритет. Ви можете налаштувати освітлення, температуру і навіть «вид з вікна» за власним бажанням. Але зараз не час розпаковувати речі.
— Щось ще? Я думав, на сьогодні потрясінь достатньо.
— Це лише початок, мій друже. Залишайте сумку. Наступна зупинка — медичний відсік.
— Медичний? — Нейтон здивовано підняв брову. — Мене обстежували найкращі лікарі ВПС лише три дні тому. Я абсолютно здоровий. Жодної пломби, жодного перелому.
— Лікарі ВПС готували вас до польотів у стратосфері Землі, — Родні поблажливо посміхнувся. — А ми збираємося відправити вас туди, де фізика працює дещо інакше. Нам потрібні наші власні дані. Ходімо.
Шлях до медичного відсіку зайняв ще близько десяти хвилин. Вони спустилися на кілька палуб нижче, використовуючи ліфт, який рухався настільки плавно, що Нейтон розумів факт руху лише за зміною цифр на дисплеї.
Коли двері медичного блоку відчинилися, Нейтону здалося, що він зробив крок у майбутнє років на сто вперед. Тут не було звичного запаху хлорки, спирту чи ліків. Повітря було кришталево чистим. Приміщення було величезним, залитим м'яким, безтіньовим світлом. Але найбільше вражало обладнання.
Замість звичних кушеток і крапельниць стояли дивні капсули з прозорими кришками. Навколо них у повітрі висіли голографічні екрани, які безперервно транслювали потоки даних, графіки і тривимірні моделі якихось органів. Деякі прилади виглядали так, ніби їх виростили з металу, а не зібрали на заводі — їхні форми були плавними, біонічними, позбавленими гострих кутів чи звичних кнопок.
— Святий Боже... — тихо видихнув Нейтон, повільно йдучи між рядами цього неймовірного обладнання. — Що це все таке? Родні, скажіть мені чесно. Ви знайшли це все? Розкопали десь на дні океану? Бо люди не могли побудувати такі технології за кілька десятків років.
Родні лише загадково усміхнувся, але відповісти не встиг. З-за однієї з масивних біонічних панелей вийшла жінка.
Їй було близько тридцяти. Вона не носила звичного білого халата; на ній був облягаючий комбінезон із якогось еластичного, світло-сріблястого матеріалу, поверх якого була накинута легка напівпрозора куртка. Її каштанове волосся було коротко підстрижене, а на обличчі грала весела, трохи бешкетна посмішка. В її руках не було ні планшета, ні паперів.
— О, а ось і наш хвалений повітряний ас! — дзвінко промовила вона, підходячи ближче. Її голос був сповнений енергії. — Майоре Тейлс, я так розумію?
— Саме так, — Нейтон випростався, намагаючись не виглядати занадто розгубленим серед цієї іншопланетної апаратури. — А ви...
— Доктор Агата Ройс. Провідний лікар, головний фізіолог і ваша особиста нянька на найближчі роки, — вона простягнула руку. Її долоня була теплою і дуже м'якою. — Рада бачити вас цілим і неушкодженим. Поки що.
— Приємно познайомитися, докторе Ройс, — Нейтон відповів на потиск. — Родні сказав, що мені потрібне обстеження. Хоча я не розумію, що ваші земні — або не зовсім земні — прилади можуть знайти такого, чого не помітили у військовому шпиталі.
Агата весело розсміялася.
— Земні прилади? Майоре, ті томографи, через які вас ганяли у ваших ВПС, порівняно з цим, — вона обвела рукою приміщення, — це кам'яні сокири. Військові лікарі шукають хвороби. Я ж шукаю потенціал. Ваше тіло має витримати стрибки через простір, зміну гравітації та можливий контакт із невідомими біологічними факторами. Тому, прошу, — вона вказала на дивну конструкцію посеред кімнати.
Це було щось на кшталт вертикального кільця, виготовленого з темного, мерехтливого металу, всередині якого знаходилася невелика платформа. Від нього не відходило жодних дротів, воно просто стояло, злегка пульсуючи тьмяним блакитним світлом.
— Мені потрібно туди стати? — з підозрою запитав Нейтон. — Сподіваюся, мені не доведеться роздягатися?
— Можете залишити одяг, — підморгнула Агата. — Моїм іграшкам байдуже на бавовну чи шкіру. Вони бачать на клітинному рівні. Просто станьте в центр і розслабтеся. Це займе рівно чотири секунди.
Нейтон поглянув на Родні, який ствердно кивнув, і обережно зробив крок на платформу всередині кільця. Щойно його ноги торкнулися металу, кільце ожило. Воно не видало жодного звуку, але повітря навколо раптом стало щільнішим.
— Готові? — запитала Агата, навіть не підходячи до жодного пульту управління. Вона просто торкнулася пальцем якогось браслета на своєму зап'ясті. — Поїхали.
Раптом зсередини кільця вирвалася тонка, ледь видима золотиста плівка світла. Вона пройшла крізь тіло Нейтона зверху вниз, ніби невагомий водоспад. Він не відчув нічого — ні тепла, ні холоду, ні поколювання. Але в ту ж мить у повітрі перед Агатою спалахнула колосальна, деталізована голограма його власного тіла. Вона оберталася, розпадаючись на шари: скелет, кровоносна система, нервові волокна, м'язи. Кольори спалахували і змінювалися, відображаючи якісь лише їй зрозумілі параметри.
— Чотири, три, два, один... Готово, — Агата змахнула рукою, і голограма згорнулася в невелику світляну сферу, яка повисла над її долонею. — Можете виходити, майоре.
Нейтон обережно зійшов з платформи, відчуваючи себе так, ніби він щойно взяв участь у магічному ритуалі.
— І це все? Жодного гелю, жодних голок, жодного холоду від датчиків?
— Я ж казала, ваші шпиталі — це кам'яний вік, — Агата задоволено посміхнулася, роздивляючись дані у сфері. — Так, подивимося... Кісткова тканина ідеальна. Легені чисті, жодних слідів смол, хоча, б'юся об заклад, ви палили сьогодні вранці. Серцевий м'яз — як двигун у ваших винищувачах. Кровотік стабільний. Рівень стресу... о, а ось тут цікаво. Ваш кортизол зараз нижчий, ніж у мене. Ви взагалі вмієте хвилюватися, Тейлсе?
— Я намагаюся економити нерви для екстрених ситуацій, докторе, — Нейтон дозволив собі посмішку.
— Чудовий підхід. Що ж, містере Калфрі, — вона повернулася до Родні. — Він абсолютно чистий. Жодних протипоказань. Його вестибулярний апарат здатен витримати перевантаження дев'ятого рівня без втрати свідомості. Ідеальний зразок. Можете забирати свого пілота.
— Дякую, Агато. Ти, як завжди, неперевершена, — Родні кивнув їй і поплескав Нейтона по плечу. — Бачите? А ви боялися. Тепер ви офіційно допущені до польоту.
Нейтон ще раз озирнувся на медичне обладнання.
— Це все... ці сканери, голограми. Звідки це? Ви так і не відповіли, Родні.
Калфрі подивився на Агату, ніби запитуючи дозволу, але вона лише знизала плечима.
— Це синтез, майоре, — тихо відповів Родні. — Синтез земної інженерії та... інших знань, які ми отримали під час ранніх досліджень аномалій. Ми не вкрали це у прибульців, якщо ви про це. Ми навчилися мислити ширше. «Протус» — це вершина еволюції нашої науки.
Родні поглянув на годинник на своєму зап'ясті — звичайний, класичний механічний годинник, який виглядав неймовірно архаїчно на тлі всього цього.
— До речі, про еволюцію та політ. У нас залишилося небагато часу.
— До чого? — запитав Нейтон.
— До відправлення, звісно, — очі Родні радісно блиснули. — Рівно через шість годин «Протус» почне підйом на орбіту.
Ці слова пролунали так буденно, ніби йшлося про відправлення рейсового автобуса. Нейтон завмер. Він перевів погляд з Родні на Агату, яка вже щось спокійно перевіряла на одному з голографічних екранів.
— Почекайте, — Нейтон підняв руки, ніби намагаючись зупинити потік інформації. — Через шість годин? Ця махина? Цей корабель, який за розмірами нагадує ціле місто... ви збираєтеся підняти його в космос? З-під землі?
— Саме так, — кивнув Родні.
— Але це неможливо! — Нейтон зробив крок уперед, його голос зазвучав напружено. — Я бачив обсяги цієї конструкції. Якщо ви увімкнете двигуни достатньої потужності, щоб підняти таку масу, вихідне полум'я і сейсмічна хвиля просто розірвуть земну кору! Ви знищите континент! Це ж фізика! Ньютонівська механіка! Кожна дія має рівну протидію. Щоб штовхнути «Протус» вгору, ви маєте з неймовірною силою вдарити по Землі. І це я ще мовчу про те, як ви збираєтеся зберегти секретність. Підйом такої махини зафіксують усі сейсмографи і супутники світу. Це буде схоже на виверження супервулкана!
Родні Калфрі слухав емоційну тираду пілота і... раптом голосно і щиро розсміявся. Сміх науковця луною відбився від стерильних стін медичного відсіку. Агата Ройс теж не витримала і тихенько запирхала, прикриваючи рот долонею.
Нейтон відчув легке роздратування.
— Що тут смішного? Я кажу про базові закони термодинаміки і гравітації!
— Ох, майоре... — Родні витер очі, намагаючись заспокоїтися. — Вибачте. Я не сміюся з вас. Я сміюся, бо згадав себе двадцять років тому, коли Скарлет вперше пояснила мені цю концепцію. Ви мислите реактивними двигунами. Ви мислите вогнем, тягою і відштовхуванням.
Науковець підійшов ближче до Нейтона, його обличчя стало серйозним, а в очах з'явився той самий фанатичний блиск.
— «Протус» не відштовхується від Землі, Нейтоне. «Протус» — це, по суті, власна маленька планета. Глибоко в надрах цього корабля, на нижніх палубах, знаходиться ядро. Воно генерує власне гравітаційне поле і власний електромагнітний щит.
— Щит? — перепитав Нейтон, намагаючись вловити суть.
— Так. Щось на кшталт атмосфери і магнітосфери нашої Землі. Коли ми почнемо підйом, ми не будемо вмикати жодних маршових двигунів. Жодного вогню, жодного реву, жодної сейсмічної хвилі. Замість цього ядро корабля активує систему антигравітаційних сенсорів.
— Ви... ви збираєтеся просто відключити гравітацію Землі для корабля? — Нейтон відчув, що його свідомість знову відмовляється приймати почуте.
— Грубо кажучи — так! — підтвердив Родні. — Ми створимо локальний міхур, у якому притяжіння Землі буде скомпенсоване. «Протус» стане легшим за пір'їнку в межах цього міхура. Він просто... спливе. Як бульбашка повітря у воді. Плавно, безшумно.
— А як щодо землі над нами? Навіть якщо корабель не має ваги, йому треба кудись діватися. Він же зараз знаходиться в підземній каверні, так?
— Звісно. І над нами розкриється система титанічних шлюзів, замаскованих під рельєф місцевості, — пояснив Родні. — А електромагнітний щит, про який я згадував, працюватиме як ідеальний глушник. Він викривить радіосигнали, світло і навіть сейсмічні хвилі. Для супутників на орбіті над нами просто буде невелика магнітна аномалія, хмарність або перешкода. Вони не побачать, як гігантський металевий левіафан виходить із надр планети. Це буде абсолютно секретно і абсолютно безшумно.
Нейтон стояв мовчки, переварюючи інформацію. Усе його життя, весь його досвід управління бойовими машинами зараз здавалися просто дитячою грою в пісочниці. Антигравітація. Власне ядро. Електромагнітний камуфляж масштабу цілого міста.
— Це... неймовірно, — нарешті видихнув він.
— Це геніально, — виправила його Агата, підходячи до них з легким блиском в очах. — І я вам заздрю, майоре. Я буду тут, у медичному відсіку, контролювати життєві показники екіпажу під час зльоту. А ви, як пілот, маєте можливість побачити це на власні очі з командного містка або з оглядової палуби.
— Вона має рацію, — Родні поплескав його по спині. — Це буде найзахопливіше видовище у вашому житті. Ми відриваємося від колиски. І ви не можете цього пропустити. Я отримав дозвіл провести вас на верхню оглядову палубу, коли почнеться відлік.
— Я буду там, — твердо сказав Нейтон. Сумнівів більше не було. Він уже був частиною цього шаленого, неможливого проєкту.
— Чудово. А поки що у вас є кілька годин. Раджу повернутися до каюти, прийняти душ і трохи відпочити. Можливо, пообідати — їдальня на вашому рівні працює цілодобово. Коли настане час, я вийду з вами на зв'язок по вашій рації, — Родні вказав на вухо Нейтона, де кріпився невидимий комунікатор.
На зворотному шляху до своєї каюти Нейтон ішов на самоті. Родні залишив його біля ліфта, маючи власні справи з підготовки до старту.
Коридори альфа-рівня були тихими і спокійними. Нейтон звернув увагу на те, як продумано тут було все влаштовано. М'яке, тепле світло, яке не било в очі; відсутність гострих кутів; ідеальна звукоізоляція. Він навіть не чув кроків інших людей, хоча кілька разів розминався з техніками та науковцями, які поспішали у своїх справах.
Відчинивши двері своєї каюти, Нейтон зайшов всередину. Тиша кімнати обійняла його. Великий екран на стіні все ще показував ліс, де вітер легко колихав гілки дерев. Це був запис, ілюзія, але вона справді заспокоювала.
Він підійшов до ліжка і подивився на свою сумку. Звична річ із минулого життя. Він розстебнув блискавку, щоб дістати змінні речі, і його погляд знову впав на товсту книгу з похмурою обкладинкою. «Таємниці Лоданштагу».
Нейтон посміхнувся. Ще вчора він сподівався почитати її у вільний час на якійсь земній базі. А сьогодні він бере цю історію з собою в сусідні галактики.
Він пройшов у душову кабіну. Тут усе теж було незвичним — вода подавалася не зверху, а ніби обволікала тіло з усіх боків дрібнодисперсним теплим туманом, який миттєво змивав втому, а потім так само швидко висихав під потоками теплого повітря.
Вийшовши з душу і одягнувши свіжу футболку, Нейтон підійшов до великого екрана. Він торкнувся сенсорної панелі на стіні. Меню було інтуїтивно зрозумілим. Він вимкнув ілюзію лісу. Екран на мить потемнів, а потім на ньому з'явилося зображення з зовнішніх камер корабля.
Темрява. Лише суцільна стіна сірого бетону і породи за кілька метрів від обшивки. Вони справді були глибоко під землею.
Шість годин. Відлік уже пішов.
Нейтон сів на край ліжка. Він був готовий. Залишалося лише чекати, коли цей титан прокинеться і забере їх туди, де ще не ступала нога жодної людини. Попереду був космос, нові команди, незвідані планети і, можливо, відповіді на питання, які вони навіть не уявляли як поставити.
З тихим гудінням «Протус» готувався до свого першого, найголовнішого кроку. І Нейтон Тейлс був готовий зробити цей крок разом із ним.