Розділ 6. Прощання

Микита йшов по тротуару. Моросив мілкий осінній холодний дощ. Автомобілі їхали по мокрому асфальті, залишаючи за собою бризки води. Люди поспішали по своїх справах - хтось ховався під парасольками, хтось просто йшов, піднявши комір куртки. Ніхто не помічав Микити. Ніхто не помічав навіть того, що навколо них. Кожен був зануреним у свій власний світ, у свої турботи, у свою реальність.

А Микита йшов і дивився. Дивився на все, наче вперше.

Вітрина магазину з манекенами в осінньому одязі. Бабуся з важкими сумками, що повільно переходила дорогу. Підлітки на скейтах, що промчали повз нього зі сміхом. Пара під одною парасолькою - вона сміялася з чогось, а він дивився на неї так, наче вона була його всім світом.

Він відчув укол у грудях. Колись він так дивився на Олену.

Його увагу привернув чорний кіт, який сидів під промоклою картонною коробкою біля невеличкого кіоску з пиріжками. Тварина була мокра, жалюгідна. Дивилася на перехожих великими зеленими очима, але ніхто не звертав на неї уваги.

Микита зупинився.

Він відчув, як у ньому щось змінилося. Щось фундаментальне. Він почав помічати більше, ніж раніше. Бачити те, що раніше проходило повз його увагу.

Місяць тому він би просто пройшов повз. Поспішав би на роботу, занурений у думки про пацієнтів, діагнози, терапію. Але зараз...

Микита підійшов до кіоску. Усередині стояла літня жінка в фартусі, читаючи щось у телефоні.

- Два пиріжки з печінкою, будь ласка, - сказав він.

Жінка підняла голову, кивнула, дістала два теплих пиріжки із вітрини, загорнула їх у папір.

- Тридцять гривень.

Микита заплатив, узяв пиріжки. Один поклав у кишеню куртки - для себе. Другий тримав у руці.

Підійшов до коробки, присів навпочіпки. Кіт насторожено відсунувся вглиб свого імпровізованого притулку.

Він обережно поклав пиріжок перед коробкою. Без пафосу. Без очікування подяки чи відповіді. Просто поклав і відсунувся трохи назад.

Кіт спостерігав за ним кілька секунд. Потім обережно вийшов із коробки, обнюхав пиріжок. І почав їсти, жадібно, наче не їв давно.

Микита встав, дістав свій пиріжок із кишені. Розгорнув папір і відкусив. Теплий, із м'ясним присмаком печінки. Простий, звичайний пиріжок. Але зараз він здавався ледь не найсмачнішою річчю на світі.

Потрібно було хоч трохи відновити сили.

Він пішов далі, повільно жуючи. Дощ не припинявся, але Микита вже не помічав його. Вулиці були знайомі - він ходив ними роками. Але сьогодні вони здавалися іншими.

Проходячи повз однієї з кав'ярень, його погляд зачепився за вітрину. «Солодка мрія» - читалося на вивісці знайомими літерами. Вони часто приходили сюди. Олена обожнювала їхні тістечка.

Микита зупинився. Подивився через вітрину.

Усередині було тепло, затишно. Люди сиділи за столиками, пили каву, їли десерти, розмовляли. Життя продовжувалося.

І раптом він побачив той столик. У кутку, під стіною. Їхній столик.

Спогад накрив його хвилею, такою яскравою, що він ледь не задихнувся.

Олена сидить навпроти, у своєму улюбленому синьому светрі. Її довге темне волосся розпущене по плечах. Вона сміється, розповідаючи щось про свою роботу в бібліотеці, активно жестикулюючи руками. І раптом - вона незграбним рухом торкається чола долонею, а долоня в кремі від еклера, який вона їсть.

Білий крем залишається на її чолі, але вона не помічає. Продовжує говорити, така захоплена своєю історією.

А він бачить. Бачить цей крем, і в нього всередині розливається тепло. Він сміється, але не каже їй. Хоче ще трохи подивитися на неї таку - милу, кумедну, невимушену. Його.

- Що? - питає вона нарешті, помітивши його погляд. - Чому ти так дивишся?

- У тебе... - він показує на своє чоло.

Вона торкається чола, бачить крем на пальцях і сміється. Сміється так щиро, так голосно, що люди за сусідніми столиками обертаються.

- Ти бачив і не сказав! - обурено кидає вона, але в очах сміх.

- Ти була така мила, - каже він. - Не хотів псувати.

Вона кидає в нього серветкою...

Образ зник. Раптово, наче його стерли.

Столик був порожній. За ним ніхто не сидів.

Легка посмішка, що з'явилася на обличчі Микити від спогаду, повільно згасала. Він стояв під дощем, дивлячись у вітрину, і відчував, як порожнеча знову заповнює груди.

Її більше немає.

Він повернувся і пішов далі.

Блукав вулицями, відновлюючи спогади, які, немов старі книги, припали пилом за цей рік. Парк, де вони гуляли. Книгарня, де вона могла провести години, перебираючи томи. Міст через річку, де вони зупинялися кожного вечора, дивлячись на захід сонця.

Кожне місце будило спогад. І кожен спогад був одночасно настільки болючим наскільки теплим.

Час йшов. Дощ посилювався. Микита не помічав, куди йде, просто йшов, дозволяючи ногам вести його.

І раптом зупинився.

Він був на місці.

Перед ним стояли високі залізні ворота. Байкове кладовище.

Микита стояв, дивлячись на ворота. Серце билося швидше. Руки тремтіли. Він простояв так кілька хвилин, намагаючись зібратися з духом.

Це він. Він дійсно тут. Нарешті.

Зробив глибокий вдих і увійшов.

Алеї кладовища були пустельні. Дощ проганяв відвідувачів. Тільки ворони сиділи на деревах, каркаючи час від часу.

Микита йшов спокійною ходою. Але серце здавалося збільшувало ритм із кожним кроком. Він знав дорогу - пам'ятав з дня поховання. Ліва алея. Потім праворуч. Потім прямо.

Дерева по боках. Пам'ятники. Фотографії людей, яких більше немає. Кожен із них був чиїмось життям. Чиєюсь історією. Чиїмось горем.

І раптом - він побачив її.

Невеличкий сірий пам'ятник. Гранітний. Простий, без зайвих прикрас.

На пам'ятнику - її фотографія.

Олена. Його Олена.

Усміхнена, з розпущеним волоссям, у тому самому синьому светрі. Фото, яке він зробив два роки тому, навесні, коли вони були в ботанічному саду. Вона не знала, що він фотографує. Обернулася і посміхнулася - щиро, тепло, по-справжньому.