Розділ 4. Акт довіри

Микита дивився на коробочку в руках Богдана, відчуваючи, як ситуація вислизає з-під контролю. Його раціональний розум підказував, що це абсурд. Він лікар. Він здоровий. Йому не потрібні ліки від шизофренії.

- Це не має сенсу, - сказав він, намагаючись зберегти спокій. - Я не хворий. Препарат призначений для пацієнтів із діагнозом шизофренії. Для здорової людини він...

- Що? - перебив його Богдан. - Що він зробить зі здоровою людиною? Нашкодить? Тоді навіщо ви пропонуєте його мені? Або ви не впевнені, що він безпечний?

- Він безпечний! - Микита підвівся з крісла. - Він пройшов усі клінічні випробування. Він допоміг десяткам пацієнтів!

- А для інших? - Богдан поклав коробочку на стіл між ними. Таблетки лежали там, білі й невинні на вигляд. - Якщо препарат просто показує реальність, як ви кажете, то для здорової людини він не повинен нічого змінити. 

- Послухайте, - Богдан нахилився вперед, і в його голосі вперше за весь сеанс з'явилося щось схоже на розпач. - Я розумію, що звучу божевільно. Розумію, що ви вважаєте мене хворим. І, можливо, ви маєте рацію. Можливо, я справді хворий. Але я не можу просто повірити вам на слово. Я не можу відпустити її, доки не буду абсолютно впевнений.

У його очах стояли сльози.

- Уявіть, - продовжував він, - що вас просять забути єдину людину, яка тримає вас у цьому світі. Просять довіритися комусь, кого Ви знаєте лише місяць. Який би ви обрали доказ? Які слова змусили б вас повірити?

Микита сів назад у крісло. Вперше за весь місяць роботи з Богданом він побачив не пацієнта з маячнями, а людину, яка відчайдушно шукає правду. І це змінило щось у ньому.

- Богдане, - сказав він м'якше, - я розумію ваш біль. Справді розумію. Але...

- Ні, ви не розумієте! - Богдан різко встав. - Якби ви розуміли, ви б знайшли спосіб довести мені, що я помиляюся. Не словами. Не теоріями з підручників. А чимось реальним!

Він простягнув руку до коробочки, узяв одну таблетку.

- Ось він - ваш спосіб, - сказав він, тримаючи таблетку перед собою. - Ви кажете, що цей препарат показує реальність. Що він прибирає галюцинації. Добре. Доведіть це. Прийміть його разом зі мною.

- Богдане, це неможливо...

- Чому? - у голосі Богдана була не агресія, а майже благання. - Якщо він безпечний, то чому б ні? Ви здорові - то нічого не зміниться для вас. Але для мене... для мене це буде доказом. Доказом того, що ви справді вірите в те, що говорите. Що ви не просто виконуєте роботу, а дійсно хочете мені допомогти.

Микита відчув, як щось змінюється всередині нього. Протягом місяця він намагався достукатися до Богдана. Намагався знайти той ключ, який відчинить двері. І ось зараз, у цей момент, він побачив це. Вперше Богдан справді розглядав можливість, що він хворий. Вперше він був готовий прийняти реальність. Але йому потрібен був не логічний аргумент - йому потрібен був акт довіри.

- Ви просите мене прийняти ліки, які мені не потрібні, - повільно сказав Микита, обмірковуючи кожне слово. - Порушити протокол. Зробити щось безпрецедентне.

- Я прошу вас довіритися мені так само, як ви просите мене довіритися вам, - відповів Богдан тихо. - Якщо ви зробите це... якщо ви покажете мені, що не боїтеся прийняти те, що пропонуєте мені... тоді я знатиму, що ви щирі. Тоді я зможу вам повірити.

Микита встав і підійшов до вікна. Його розум працював на повну потужність. З медичної точки зору, це було абсурдно. Препарат призначений для пацієнтів із шизофренією. Для здорової людини він не повинен мати значного ефекту - можливо, легке розслаблення, можливо, трохи затуманена свідомість, але нічого небезпечного. Клінічні дослідження це підтверджували.

А з терапевтичної точки зору... це могло бути проривом. Місяць роботи, і вперше Богдан був готовий зробити крок назустріч. Але йому потрібен був цей акт довіри.

- Вона загинула рік тому, - несподівано для себе сказав Микита, не обертаючись. - Моя дружина. В автотрощі. На Бориспільській трасі.

За спиною він почув, як Богдан різко вдихнув.

- Авто виїхало на зустрічну смугу, - продовжував Микита. - Водій заснув за кермом. Смерть була миттєвою.

Він обернувся і подивився Богданові в очі.

- Тому я знаю, про що ви говорите. Знаю, що таке втрата. Знаю, наскільки спокусливо відмовитися приймати реальність. І саме тому я хочу вам допомогти. Тому що я пройшов цей шлях. Я знаю, що в кінці є життя. Інше життя, але все ж таки життя.

Богдан стояв нерухомо, тримаючи таблетку.

- Тоді ви розумієте, - сказав він тихо. - Розумієте, чому мені потрібен цей доказ.

Микита кивнув повільно.

- Розумію.

Він підійшов до столу, взяв другу таблетку з коробочки. Тримав її на долоні, відчуваючи її мізерну вагу.

- Я зроблю це, - сказав він, дивлячись на Богдана. - Не тому, що ви мене переконали. І не тому, що це правильно з медичної точки зору. Я зроблю це, тому що вперше за весь рік я бачу, що ви готові змінитися. Готові спробувати. І якщо мій акт довіри допоможе вам зробити цей крок... тоді це варте того.

У очах Богдана щось промайнуло. Здивування? Вдячність? Надія?

- Ви справді це зробите? - запитав він.

- Так, - Микита кивнув. - Але з умовою. Коли препарат подіє, коли ви побачите реальність такою, якою вона є... ви дасте їй шанс. Дасте шанс новому життю. Без галюцинацій. Без ілюзій. Ви обіцяєте мені це?

Богдан мовчав кілька секунд. Потім повільно кивнув.

- Обіцяю. Якщо я побачу, що ви були праві... якщо я зрозумію, що її справді немає... я спробую. Спробую жити далі.

- Тоді це угода, - Микита простягнув руку, і вони потиснули один одному руки. Міцно. Як двоє людей з такими схожими долями, які заключили важливий пакт.

Вони підійшли до кулера з водою. Микита налив два паперові стаканчики. Його руки були спокійні, впевнені. Він прийняв рішення. Він знав ризики - мінімальні для його здоров’я та  контрольовані. І він знав потенційну користь - можливість нарешті допомогти Богданові.