Розділ 3. Філософія болю

Микита відійшов від столу до книжкової шафи. Там, на полицях, стояли десятки томів - підручники з психіатрії, монографії, дослідження. Роки навчання, роки практики. Усі ці знання, уся ця наука. І раптом здавалося, що вона безсила перед простим людським болем.

- Я не можу сказати, що я щасливий, - нарешті відповів він, не обертаючись. - Але я функціоную. Я працюю. Я допомагаю людям. Це теж має значення.

- Функціонуєте, - повторив Богдан, і в його голосі було щось схоже на розуміння. - Як машина. Прокидаєтеся, одягаєте білий халат, приймаєте пацієнтів, роздаєте таблетки. А вночі? Коли ви вдома, наодинці з собою? Ви теж просто функціонуєте?

Микита обернувся. Його обличчя було стриманим, але в очах щось тремтіло.

- Що ви хочете від мене почути, Богдане? Що я теж страждаю? Що я теж іноді не можу заснути? Добре. Так. Але різниця між нами в тому, що я не втікаю від реальності. Я приймаю її.

- Приймаєте? - Богдан підійшов ближче. - Можливо просто ховаєте біль глибше? Заганяєте його кудись всередину і робите вигляд, що його немає? А потім судите інших, які обрали інший шлях?

- Я не суджу вас.

- Судите. Ви називаєте мене хворим. Ви кажете, що те, що я відчуваю - ілюзія. Це не суд?

Микита провів рукою по обличчю. Він відчував, як втрачає ґрунт під ногами. Це не повинно було так відбуватися. Він - професіонал. Він повинен тримати дистанцію. Але чомусь сьогодні це не виходило.

- Богдане, послухайте, - він повернувся до столу, взяв коробочку з таблетками. - Давайте говорити по суті. У мене є ліки, які можуть вам допомогти. Науково доведено, що вони ефективні. Це не просто моя думка - це результат досліджень, клінічних випробувань.

- Наука, - Богдан усміхнувся сумно. - Ви ховаєтеся за наукою. Як за щитом. Але наука не може пояснити все, чи не так? Наука не може пояснити, чому ми кохаємо. Чому болить втрата. Чому іноді краще жити в ілюзії, ніж в реальності, яка нестерпніша і іноді страшніша за смерть.

- Саме тому існує психіатрія, - заперечив Микита. - Щоб допомогти людям впоратися з тим, що здається нестерпним.

- Впоратися, - Богдан сів назад у крісло. - Цікаве слово. Впоратися. Не прожити. Не відчути. Не пережити. А саме впоратися. Як із проблемою, яку треба вирішити.

- А що не так із цим підходом?

- ТЕ, ЩО КОХАННЯ - ЦЕ НЕ ПРОБЛЕМА! - Богдан підвівся знову, його голос злетів. - Це не щось, що треба вирішити чи перебороти! Це частина мене! І якщо ваші таблетки заберуть її у мене, вони заберуть частину мене!

- ВОНИ ЗАБЕРУТЬ ВАШ НЕДУГ, - Микита теж підвищив голос. - Галюцинації, параною, втрату зв'язку з реальністю! Це не любов, Богдане! Це симптоми шизофренії! Це самообман!

- А звідки ви знаєте? - Богдан підійшов до столу, його руки тремтіли. - Звідки ви знаєте, що таке кохання, а що - хвороба? Хто встановлює ці межі? Ви? Ваші підручники? Ваша наука? Навіщо рятувати людину якщо їй добре в своїх ілюзіях?

- Межі встановлює реальність!

- Реальність! - Богдан засміявся, і цей сміх був сповнений відчаю. - Ви знову про реальність! Добре. Давайте поговоримо про реальність. Що таке реальність, докторе Горенко? Дайте мені визначення.

Микита завагався.

- Реальність - це те, що існує об'єктивно. Незалежно від нашого сприйняття.

- Але ми сприймаємо світ через наші органи чуття, чи не так? - Богдан почав ходити по кабінету, наче професор на лекції. - Зір, слух, дотик. І все, що ми знаємо про світ, приходить до нас через ці канали. А що, якщо ці канали обманюють нас? Що, якщо те, що ви називаєте реальністю, теж просто інтерпретація нашого мозку?

- Це філософія, а не психіатрія.

- Філософія - це основа всього! - Богдан зупинився перед столом. - Перш ніж ви можете лікувати, ви повинні визначити, що таке норма. А норма - це філософське поняття, а не медичне.

Микита мовчав. Він не звик до таких розмов зі своїми пацієнтами. Більшість із них були занадто занурені у власний біль, щоб вести філософські дискусії. Але Богдан був іншим. Його хвороба не позбавила його здатності мислити, аналізувати, ставити під сумнів.

- Добре, - сказав Микита, сідаючи за стіл. - Припустимо, ви маєте рацію. Припустимо, що межі між реальністю та ілюзією розмиті. Але навіть у цьому випадку, ваші галюцинації вас руйнують. Ви не спите нормально. Ви не їсте нормально. Ви втрачаєте соціальні зв'язки. Ви живете в постійному стресі через цю теорію змови. Це не здорове життя, Богдане.

- А чи здорове життя в реальності, де людина, яку ви любили більше за все, мертва? - тихо запитав Богдан. - Чи здорово щоранку прокидатися і згадувати, що її більше немає? Чи здорово жити з цією порожнечею всередині?

Микита стис губи. Ці слова били прямо в ціль. Він знав це відчуття. Знав занадто добре.

- Ні, - визнав він. - Це теж нездорово. Але принаймні це реально. І з часом... з часом стає легше.

- Брешете, - просто сказав Богдан.

- Що?

- Ви брешете. Собі і мені. З часом не стає легше. Біль просто стає звичним. Ви вчитеся жити з ним, як з хронічною хворобою. Але він ніколи не зникає. Ніколи.

Микита відчув, як щось обривається всередині. Він раптом побачив себе очима Богдана - втомлений чоловік у білому халаті, який намагається переконати когось у чомусь, у що сам не вірить до кінця.

- Можливо, - сказав він тихо. - Можливо, ви маєте рацію. Але навіть якщо біль не зникає, є різниця між тим, щоб жити з ним, і тим, щоб дозволити йому контролювати твоє життя.

- Ця різниця називається “капітуляція”, - відповів Богдан. - Ви капітулювали перед втратою. А я - ні. Я продовжую боротися.

- ВИ БОРЕТЕСЯ З ВІТРЯКАМИ! - Микита знову втратив самовладання. - Ваша дружина мертва! Розмови з нею не повернуть її! Галюцинації не зроблять її реальною! Ви просто марнуєте своє життя!

- А ви своє не марнуєте? - Богдан нахилився вперед. - Що ви робите, докторе Горенко? Ховаєтеся в роботі? Заганяєте емоції глибоко всередину? Переконуєте себе, що функціонувати - це достатньо? Це не марнування життя?