Розділ 2. Між реальністю і ілюзією

Микита підійшов до маленького холодильника в кутку кабінету і дістав пляшку води. Налив у два паперові стаканчики і один простягнув Богданові.

- Випийте. Заспокойтеся.

Богдан узяв стаканчик, але не пив. Просто тримав його в руках, дивлячись на воду так, ніби вона могла щось йому сказати.

- Вона готувала мені каву щоранку, - сказав він тихо. - Завжди знала, як саме я люблю. Трохи молока, без цукру. І завжди залишала записку на столі, перед тим як йти на роботу. Маленьку жовту наліпку. «Люблю тебе», «Гарного дня», «Не забудь посміхнутися»...

Микита сів навпроти, відклавши папку вбік. Він слухав. Це була частина терапії - дати людині виговоритися.

- Після того дня, - продовжував Богдан, - після аварії... всі казали, що вона померла. Поховання, труна, земля. Але я знав, що це не так. Я відмовлявся в це вірити. І зараз відмовляюсь. І одного ранку я прокинувся почувши її спів. Вона стояла біля дзеркала і розчісувалася. Посміхалася мені. Казала, що все гаразд, що вона тут.

- І ви їй повірили, - сказав Микита.

- А чому б ні? - Богдан нарешті подивився на лікаря. - Я бачив її. Чув її голос. Відчував її присутність, запах. Докторе Горенко, скажіть мені - якщо я бачу, чую і відчуваю щось, як це може бути нереальним?

Микита зробив ковток води, обираючи слова.

- Наш мозок - складна річ, Богдане. Він може створювати дуже переконливі образи. Особливо коли ми переживаємо травму. Це захисний механізм. Ваш розум не хоче приймати втрату, тому він створює альтернативу.

- Альтернативу? - Богдан нахмурився. - Ви називаєте мою дружину альтернативою? Я не дозволю про неї так говорити!

- Я називаю образ вашої дружини проекцією вашого горя.

- Проекцією, - повторив Богдан і раптом засміявся. Сміх був короткий, неприємний. - Знаєте, що найсмішніше? Вона попереджала мене. Казала, що ви скажете саме так. Що ви будете переконувати мене, що її немає. Що ви спробуєте розлучити нас.

- Богдане, послухайте…

- Ні, це ви послухайте! - Богдан підвівся з крісла, почав ходити по кабінету. - Вона сказала мені, що ті люди, які організували аварію, тепер намагаються добратися до мене. Через вас. Через ваші ліки. Вони хочуть щоб я забув цей інцидент! Розумієте?

Микита стежив за пацієнтом поглядом. Параноя. Класичний симптом. Змова, переслідування, відчуття загрози. Все складалося в типову клінічну картину.

- А що саме ви знаєте, Богдане? - запитав він спокійно.

Богдан зупинився посеред кабінету, повернувся до лікаря.

- Я знаю, що аварія була не випадковою. Я знаю, що хтось перерізав гальмівний шланг. Я знаю, що поліція закрила справу занадто швидко. І я знаю, що якщо я прийму ваші таблетки, то перестану все це пам'ятати.

- Чи ви розумієте, як це звучить? - Микита нахилився вперед. - Ви створюєте цілу історію змови, щоб виправдати те, що не хочете відпустити дружину. Це ваш спосіб впоратися з втратою.

- А може, це ваш спосіб не помічати правду? - різко відповів Богдан. - Може, вам простіше сказати, що я божевільний, ніж повірити, що світ може бути жорстоким і несправедливим?

Микита мовчав. Це питання зачепило щось глибоко всередині. Щось, про що він не хотів думати.

- Світ жорстокий, Богдане, - сказав він тихо. - Це я знаю. І саме тому я хочу вам допомогти. Щоб ви змогли жити в цьому жорстокому світі, а не ховатися від нього в ілюзіях.

- Ілюзії? - Богдан підійшов до столу, поклав на нього долоні, нахилився до лікаря. - А ви впевнені, що це я живу в ілюзіях? А якщо це ви? Якщо ви переконали себе, що знаєте, що таке реальність, але насправді просто граєте роль? Лікар у білому халаті, який роздає таблетки і думає, що це допомагає?

- Це допомагає, - заперечив Микита, в його голосі лунала впевненість.

- Кому? - Богдан не відступав. - Мені? Чи вам? Можливо, ви просто заспокоюєте власну совість? Можливо, вам простіше напхати людину хімією, ніж по-справжньому зрозуміти її біль?

Микита різко підвівся. Його серце билося швидше. Чому ці слова так дістають до нього? Чому він відчуває, що втрачає контроль над розмовою?

- Богдане, сядьте, будь ласка. Ви зараз агресивні, і це не допомагає нашій розмові.

- Я не агресивний, - Богдан випрямився. - Я просто говорю правду. І вам це не подобається.

Вони стояли один навпроти одного, розділені столом, але водночас - чимось значно більшим. Прірва між лікарем і пацієнтом, між тим, хто знає, і тим, хто хворий. Але в цей момент ця прірва здавалася розмитою.

- Давайте почнемо спочатку, - Микита зробив глибокий вдих, намагаючись повернути професійний тон. - Ви прийшли до мене сьогодні, тому що хвилюєтеся. Ваша дружина - образ вашої дружини - сказала вам, що їй страшно. Це ознака того, що ваш стан погіршується. Галюцинації стають більш інтенсивними, більш тривожними. Це небезпечно для вас.

- Або це ознака того, що небезпека реальна, - заперечив Богдан.

- АЛЕ Ж ЇЇ НЕМАЄ! - Микита вдарив долонею по столу. Сам здивувався своєму спалаху. Він ніколи не дозволяв собі втрачати самовладання з пацієнтами. Ніколи. - Вибачте. Я не хотів...

- Вона є, - тихо, але твердо сказав Богдан. - Для мене вона є. І це єдине, що має значення.

Микита сів назад у крісло. Відчував, як втома навалюється на нього хвилею. Цей рік роботи з Богданом був виснажливим. Кожен сеанс - це боротьба. Боротьба не лише за одужання пацієнта, але й за власний спокій.

- Послухайте, - він заговорив м'якше, - той новий препарат, про який я говорив. Він справді революційний. Клінічні дослідження показали неймовірні результати. Люди з такими ж симптомами, як у вас, одужували за лічені дні. Поверталися до нормального життя.

- Нормального життя без неї? - додав Богдан.

- Нормального життя з можливістю любити знову. Жити знову. Не як заручник спогадів, а як вільна людина.

Богдан повернувся до крісла і сів. Він виглядав втомленим, розбитим.

- Ви не розумієте, - сказав він, дивлячись у підлогу. - Я не хочу любити знову. Я не хочу жити без неї. Навіть якщо вона - галюцинація, як ви кажете, навіть тоді... це все, що в мене залишилося.