Розділ 1. Незвичайний ранок

Микита Горенко штовхнув важкі двері клініки плечем, балансуючи портфелем з документами та паперовим стаканчиком кави. На годиннику було сім тридцять - він завжди приходив на півгодини раніше, ніж починався робочий день. Це давало йому час. Час зібратися, налаштуватися, підготуватися до зустрічі з чужим болем.

Охоронець Микола сидів за своїм столиком біля входу, занурений у щось на екрані телефону. Він підвів очі на лікаря і ледь помітно кивнув. Микита відповів тим же і пішов знайомим коридором. Його кроки глухо лунали по лінолеумі, змішуючись з далеким гулом міста за вікнами. Київ прокидався повільно, неохоче, як людина після важкого сну.

Світло в коридорі було холодним, лампи денного світла віддавали блакиттю. На стінах - стандартні плакати про психічне здоров'я, телефони довіри, нагадування про те, що просити допомоги - не соромно. Микита проходив повз них щодня і вже давно перестав їх помічати. Вони стали частиною інтер'єру, як і вицвілі зелені стіни, і потертий лінолеум під ногами.

Кабінет зустрів його знайомим запахом - суміш антисептика і старого паперу. Микита поставив стаканчик з кавою на стіл, поставив портфель на стіл, скинув осінню куртку на вішалку і дістав з шафи білий халат. Тканина була прохолодною, трохи жорсткою після прання. Він одягнув його повільно, методично застібаючи ґудзики один за одним, знизу вгору. Це був ритуал. Маленька церемонія перетворення на лікаря Горенка, психіатра з п'ятнадцятирічним стажем.

Він підійшов до вікна і глянув на вулицю. Жовте листя в'язів кружляло у вітрі, падаючи на мокрий асфальт. Жовтень. Щось у цьому місяці завжди викликало у нього дивне відчуття - не тривогу, не смуток, щось між ними. Наче старий біль, що заліг глибоко і вже не гострий, але все одно нагадує про себе.

Микита відвернувся від вікна і підійшов до шафи з шухлядами. Відкрив верхню шухляду - там лежали папки з медичними картками на сьогодні. Він дістав їх, поклав на стіл  перед собою. Три пацієнти до обіду. Мельниченко, Сокіл, Мельник.  і... він подивився на четверту папку. І один в кінці зміни. На обкладинці було написано від руки: «Богдан Замойський». Так, звичайно. Він вже майже місяць працює із ним. Складний випадок. Дуже складний.

Він відкрив папку, пробіг очима по записах. «Шизофренія, параноїдна форма. Стійкі слухові та зорові галюцинації. Пацієнт переконаний, що його дружина, яка загинула в автотрощі, все ще жива. Відмовляється приймати реальність втрати. Регулярні сеанси терапії результатів не дають. Медикаментозне лікування має обмежений ефект...»

Микита закрив папку і кинув її разом з іншими назад до шухляди. Богдан був одним із тих пацієнтів, які не давали йому спокою навіть після робочого дня. Він думав про нього вдома, в метро, перед сном. Як допомогти людині, яка не хоче, щоб їй допомагали? Як вирвати когось із ілюзії, якщо ця ілюзія - єдине, що тримає його живим?

За вікном хтось голосно засміявся - студенти, напевно, йшли до університету. Молоді голоси, безтурботні. Микита відхлебнув кави. Вона була ще гарячою, трохи гіркою. Якраз такою, як треба.

Настінний годинник відміряв без п’ятнадцяти вісім. Скоро розпочнеться робочий день. Скоро він знову стане лікарем Горенком, який повинен мати відповіді. Який повинен бути сильним, впевненим, раціональним. Який повинен допомагати іншим, незалежно від ситуації.

Він сів у крісло і думки його знову потягнулися до того пацієнта. Минулий сеанс був важким. Богдан знову говорив про змову, про тих, хто нібито вбив його дружину і тепер стежить за ним. Параноя наростала. Микита запропонував збільшити дозу препарату, але Богдан відмовився. Він не довіряв лікам. Не довіряв нікому, окрім своєї померлої дружини, яку бачив щодня.

Микита поклав стакан з кавою і потер обличчя долонями. Втома. Він відчував її постійно останнім часом. Не фізичну - емоційну. Наче щось висмоктувало з нього сили зсередини, по краплині, день за днем.

Раптом у двері тихо постукали. Микита здригнувся і глянув на годинник. Без п’яти восьма. Хто це може бути так рано? Адже перший пацієнт записаний на дев’яту годину.

- Так, заходьте, - сказав він, випрямляючись у кріслі.

Двері повільно відчинилися, і на порозі з'явився Богдан.

Він виглядав так само, як завжди - невисокий чоловік років сорока, у вицвілих джинсах і сірому светрі, що був йому трохи завеликий. Волосся нечесане, під очима темні кола. Погляд тривожний, неспокійний, наче він постійно чекає на щось погане.

- Богдане, - Микита встав з-за столу, намагаючись приховати здивування. - Ви ж завжди приходите під кінець моєї зміни. Щось сталося?

Богдан зайшов у кабінет і тихо прикрив за собою двері. Він не сідав, стояв посеред кімнати, стискаючи руки.

- Я не міг чекати, - сказав він тихо. - Мені потрібно з вами поговорити. Зараз.

Микита кивнув, показуючи на одне з крісел навпроти свого столу.

- Сідайте, будь ласка.

Богдан підійшов і відсунувши два крісла, неначе одне для себе а інше ще для когось, сів на одне з них, тримаючи спину прямо, готовий у будь-який момент зірватися і втекти. Його руки тремтіли.

- Що вас турбує? - запитав Микита м'яко, сідаючи навпроти.

- Вона сказала мені щось дивне вчора, - Богдан дивився не на лікаря, а кудись повз нього. - Вона сказала, що їй страшно. Що вони знову прийдуть.

- Вони?

- Ті самі. Хто організував аварію. - Богдан нахилився вперед, його голос став глухим, ніби він боявся, що хтось підслуховує. - Докторе Горенко, я знаю, ви не вірите мені. Ви думаєте, що я хворий. Але вона справжня. Вона зі мною. І якщо їй загрожує небезпека, то й мені теж.

Микита зробив паузу, обираючи слова. Він звик до таких розмов. Місяць терапії навчив його, що прямі спростування не працюють. Треба бути обережним, делікатним.

- Богдане, - він заговорив спокійно, але твердо, - ми вже багато разів говорили про це. Ваша дружина загинула. Це трагедія, і мені дуже шкода. Але вона не може бути з вами. Те, що ви бачите, що чуєте - це ваш розум намагається впоратися з втратою. Це не реальність.