Розділ 8

Пробудження було, м’яко кажучи, не з приємних. Голова гуділа так, ніби всередині хтось кілька годин поспіль бив молотом по ковадлу, а варто було спробувати поворухнутися, як світ одразу хитнувся кудись убік. Я кілька секунд просто лежав із заплющеними очима, збираючись із силами, а потім усе ж змусив себе їх розплющити. Наді мною була висока дерев’яна стеля, крізь щілини в якій пробивалося денне світло. Я лежав на товстому шарі сіна, накритому шкурою, а саме приміщення нагадувало великий амбар або склад. Запах тут стояв відповідний: суха трава, кров, піт, дим і ще щось різке, мабуть, місцеві лікувальні трави. Озирнувшись, я зрозумів, що був тут далеко не один. По всьому приміщенню лежали наші люди: хто на шкурах, хто просто на сіні. Багато хто був перев’язаний, у декого пов’язки вже просочилися кров’ю. Один чоловік лежав без руки, іншому туго перебинтували всю грудну клітку, ще кілька взагалі не рухалися, і я не був певен, сплять вони чи вже не прокинуться. Схоже, бій із гротами все-таки закінчився. І якщо нас усіх принесли сюди, а я досі дихаю, то, мабуть, ми навіть перемогли. Хоча, дивлячись на те, якою ціною, слово «перемогли» звучало якось занадто голосно.

Я перевів погляд на себе. Одяг перетворився майже на мотлох: тканина була розірвана в кількох місцях, уся в засохлій крові, пилюці та зелених плямах. На руках і ногах виднілися подряпини, на боці наливався здоровенний синець, але нічого такого, що нагадувало б мою першу зустріч із тигром. Уже непогано.

— Помічнику, який у мене стан здоров’я?

Починаю аналіз стану носія. Виявлено струс головного мозку, численні поверхневі ушкодження шкіри та забої. Життєво важливі органи не пошкоджені. Загальний стан: задовільний.

— Ну хоч цього разу без відліку до смерті.

Я стиснув зуби, сперся долонями об сіно й спробував підвестися. З першого разу не вийшло: голова одразу закрутилася, перед очима попливли темні плями, і я мало не завалився назад. Посидів кілька секунд, дочекався, поки світ перестане плавати, і спробував знову. Цього разу ноги мене все-таки втримали.

Я майже доковиляв до виходу з амбару, коли важкі дерев’яні двері відчинилися і я мало не врізався в Етуара. Виглядав він похмуріше за грозову хмару: плечі напружені, щелепи стиснуті, під очима темні кола. Схоже, остання доба далася йому не легше, ніж мені.

— Ось ти де. Уже оклигав? Це добре. Ходімо, нам треба поговорити.

Відповіді він навіть не дочекався. Розвернувся й вийшов назовні, а мені залишалося лише поплестися слідом. Далеко ми не пішли — обійшли амбар і зупинилися там, де нас не могли чути поранені. Етуар кілька секунд мовчав, дивлячись собі під ноги, ніби збирався повідомити мені щось настільки неприємне, що навіть не знав, із якого боку почати.

— Зазвичай ми так не робимо. Посвята у воїни проходить урочисто, перед усіма... Але за твої заслуги й те, як ти бився вчора, я визнаю тебе воїном князівства.

Він нарешті підняв на мене очі й замовк.

— Дякую.

Приємно, звісно. Ще кілька днів тому мені навіть списа не довіряли, а тепер уже воїн. Тільки от обличчя Етуара зовсім не скидалося на обличчя людини, яка прийшла мене привітати. Я спочатку списав усе на втрати. Після того, що сталося на плато, йому точно було не до святкувань. Але чим довше він мовчав, тим сильніше я відчував: справа не лише в загиблих. Десь тут явно був заритий собака.

— То що сталося, Етуаре?

Його обличчя стало ще кислішим. Він відвів погляд убік, почухав щоку й раптом почав говорити так невпевнено, що я вперше побачив його таким. Слова буквально доводилося витягувати з нього кліщами.

— Дивись... тут така справа. Коротше кажучи, ти завдав тяжкої образи одному з видатних воїнів Кхаарів. Вони зажадали викуп — три туші гротів із нашої здобичі.

На мить його обличчя перекосило від злості. Пальці стиснулися в кулак, але вже за секунду Етуар знову взяв себе в руки.

— Ми провели нараду з князем і великим шаманом Арулаком. Віддавати їм трьох гротів ніхто не збирається, але й порушувати перемир’я зараз не можна. До того ж ти... — він трохи зам’явся. — Ти чужинець. Небесна людина. Тому вони наполягають на поєдинку крові.

От і припливли.

Я кілька секунд мовчки дивився на нього. Як саме він примудрився провести нараду з князем та Арулаком, коли ми знаходилися за кілька днів дороги від села, я зараз навіть думати не збирався. Магія, Ефір, шаманські фокуси — розберуся пізніше. Головне я зрозумів і без пояснень.

На мене просто повісили всіх собак. Ну а чого я, власне, чекав? Для них я все ще ніхто. Чужак, що впав незрозуміло звідки, пожив у їхньому селі кілька днів і вже примудрився вляпатися в конфлікт із сусіднім князівством. Чудовий початок нового життя.

— Образа — це коли я на нього гепнувся з грота? — це було єдине більш-менш логічне пояснення, яке спадало мені на думку.

— Так. А ще ти перешкодив священному полюванню...

Ну звісно. Кляті ящірки таки знайшли, до чого причепитися. Спершу спокійно дивилися, як гроти розривають наших людей, а тепер раптом згадали про якусь священність полювання. Схоже, їм просто до біса хотілося віджати нашу здобич, а я випадково подарував чудовий привід. Не здивований. Залишалося з’ясувати лише одну, доволі важливу деталь.

— А що таке цей поєдинок крові?

Етуар важко видихнув і кілька секунд мовчав, перш ніж відповісти.

— Це поєдинок на смерть. Виходить один воїн від нашого князівства й один від Кхаарів. Бій триватиме, доки один із вас не загине. Дуель буде завтра на світанку.

Ну звісно. Якщо вже дуель — то обов’язково насмерть. А проти мене, мабуть, виставлять якогось місцевого чемпіона, щоб уже напевно закрити питання. Чудово. Учора мене мало не розмазав хвостом грот, сьогодні я прокинувся зі струсом, а завтра зранку маю різатися з озброєною ящіркою за право не померти. Нове життя ставало дедалі цікавішим.

— Хлопче, я бачив, що ти намагався тренуватися, — Етуар нарешті подивився мені прямо в очі. — До бою залишився лише день, але я займатимуся з тобою до самого вечора. Покажу все, що встигну. Це все, що я зараз можу для тебе зробити. Вибач.