Розділ 7

Над усім плато прокотився оглушливий крик. Три гроти заверещали майже в один такт, і від цього звуку аж заклало вуха. Поранений самець тепер не поспішав лізти вперед. Він тримався трохи вище й позаду, важко працюючи крилами та ніби пропускаючи своїх родичів першими. А от нова пара вже діяла значно обережніше. Вони не полетіли просто на списи, а одночасно склали крила й пішли в круте піке з різних боків, буквально розрізаючи наш стрій. Усе миттєво перетворилося на суцільний хаос. Один із гротів пронісся так низько, що різким помахом крила збив одразу двох наших воїнів. Людей кинуло на каміння, один перекинувся через спину й залишився лежати, другий одразу спробував підвестися. Менший грот тим часом пішов просто на другий загін і спробував приземлитися мало не на голови воїнам, але ті не розгубилися й у останню мить кинулися в різні боки. Величезні кігтисті лапи врізалися в землю, розкидаючи каміння, а тварюка розгорнула крила так широко, що на кілька секунд закрила собою пів неба.

— Закидуйте цих клятих виродків списами! — десь попереду заревів Етуар.

Не знаю, скільки людей узагалі його почули. Над плато стояв такий гамір, що власні думки губилися: крики поранених, накази, дзенькіт зброї, свист мотузок і шалений вереск гротів зливалися в одну суцільну какофонію. Я машинально потягнувся за новою стрілою й намацав порожній колчан.

От і все. Відстрілявся.

Адреналін уже гнав кров так, що серце билося десь у горлі. Неподалік лежав непритомний воїн, а поруч із ним валявся спис. Я навіть не встиг нормально подумати. Кинув лук за спину, підскочив до нього, схопив древко обома руками й рвонув на фланг, просто туди, де стрій уже починав розсипатися.

Схоже, настав час перевірити, чого варті мої ранкові тренування насправді.

Біжучи до правого грота, я мимохідь ковзнув поглядом ще далі вправо й помітив клятих Кхаарів. Вони стояли осторонь на безпечній відстані й спокійно дивилися, як нас рвуть на шматки. Дехто навіть посміхався. От же ж зміюки. Нічого в них святого немає. Сидять і милуються, як летючі потвори вбивають людей, із якими ще вчора нібито домовлялися про перемир’я. Я стиснув древко списа так сильно, що аж побіліли пальці, але зараз було не до них.

Лівого грота на той момент уже буквально затикали списами. У його тулубі стирчало стільки древків, що він нагадував якогось гігантського їжака. Тварюка верещала, відмахувалася крилами, клацала дзьобом і рвала мотузки, але воїни не відступали. Після чергового шаленого реву грот раптом усім тілом подався назад і з усієї сили смикнув прив’язані до нього мотузки на себе. Кілька людей устигли їх відпустити, решта — ні. Величезна туша завалилася за край плато й зникла в ущелині, потягнувши за собою тих, хто не встиг розтиснути руки. Я тільки й побачив, як кілька людських силуетів майнули за краєм скелі, а потім знизу долинув далекий глухий гуркіт.

Усе ж таки добре, що ці гроти не були по-справжньому розумними істотами, а лише дуже небезпечними хижаками. Інакше ми б тут уже давно всі лежали. Цей зробив ту саму помилку, що й попередній: кинув свою самку саму, залишивши її проти цілого загону. Я вже подумав, що тепер її швидко доб’ють, але зовсім забув про третього, пораненого самця, який досі кружляв над плато.

Схоже, він лише цього й чекав.

Коли люди Етуара перегрупувалися й майже всі кинулися на грота, що залишився на землі, поранений самець різко склав одне крило, пішов у крутий віраж і майже беззвучно зайшов їм зі спини. Я встиг помітити його лише тоді, коли величезна тінь пронеслася над камінням. За мить грот врізався в стрій.

Добре, що мене там не було.

Його кігті, дзьоб і крила пройшли крізь людей, наче крізь траву. Когось відкинуло вбік, когось збило на землю, один із воїнів навіть не встиг обернутися. Над плато вибухнули крики — не бойові, не гнівні, а ті, від яких усе всередині стискається саме собою.

Я біг далі, стискаючи спис і намагаючись не дивитися туди вдруге.

Ці крики мені ще довго будуть снитися.

Перестрибуючи через тіла поранених і мертвих, я нарешті опинився збоку від самки. Навпроти неї ще трималися двоє воїнів, відбиваючись від атак широкими помахами списів, але мотузки, які мали стримувати тварюку, вже ніхто не тримав. Частина валялася на землі, частина тягнулася за гротом, змішуючись із кров’ю та пилом. Я стиснув зуби, перехопив спис обома руками й пішов ближче, цілячись у крило. Перший удар увійшов між кістяними дугами, другий розірвав щільну перетинку ще нижче. Тварюка різко повернула голову в мій бік. Чудово. Тепер я їй теж не подобався. Грот із ревом махнув крилом, намагаючись просто змести мене з ніг, але я встиг пригнутися й пропустив важку кінцівку над самою головою. Потік повітря боляче вдарив по обличчю, зате я опинився майже впритул до морди цієї потвори.

— Помічнику, покажи слабкі місця.

Команду прийнято. Починаю аналіз цілі.

Перед очима майже одразу спалахнули червоні ділянки: під основою щелепи, біля ока, у місці з’єднання шиї з тулубом. Думати часу не було. Я просто бив туди, куди показував Помічник. Спис увійшов раз, другий, третій. Після останнього удару грот судомно смикнувся, його погляд почав мутніти, а величезне тіло повільно завалилося прямо на мене. Я рвонув назад, перекотився через плече, але, підводячись, перечепився об чиєсь тіло й мало не впав знову. Під ногами лежав воїн із розтрощеною грудною кліткою. Шкіряний обладунок був розірваний, ребра втиснуті всередину, а земля під ним перетворилася на темну липку кашу. І саме тоді мене накрило запахом. Кров, нутрощі, піт, пил і різкий тваринний сморід змішалися в одну важку хвилю, що вдарила просто в ніс. До горла миттєво підкотився ком, шлунок стиснувся, вимагаючи вивернути назовні все, що я сьогодні їв. Я судомно ковтнув і змусив себе відвести погляд. Не зараз. Блювати буду потім, якщо доживу.

На фланзі основного загону справи були кепські. Грот розлютився не на жарт і тепер рухався ще швидше й жорсткіше, розкидаючи людей крилами та раз у раз кидаючись дзьобом на тих, хто підходив надто близько. Та хлопці все одно тиснули його з усіх боків. Спис за списом входив у тіло, мотузки знову натягувалися, не даючи нормально розправити крила. Здавалося, тварюка вже приречена: ще кілька хвилин, і її агонія закінчиться. Я тільки-но встиг перевести подих, коли знизу, з боку ущелини, почув важке ляскання крил. Підняв голову — і всередині все похололо. Останній грот піднімався з провалля. Увесь утиканий списами й обламаними древками, зі стрілами в боках і темними потоками крові, що стікали по тулубу та зривалися вниз великими краплями. Він насилу тримався в повітрі, одне крило рухалося помітно гірше, але лють ніби не дозволяла йому впасти. Грот розкинув крила, видав хрипкий, майже надривний рев і на кілька секунд завис над краєм плато. Я вже приготувався, що він кинеться на основний загін, але помилився. Тварюка повернула голову просто до мене.