Розділ 6

Наступного дня ми підіймалися все вище в гори. Стежка давно закінчилася, і тепер доводилося дертися крутою кам’янистою місцевістю, переступаючи через розколини й обережно ставлячи ноги на сипуче каміння. Вітер тут став значно сильнішим і холоднішим, а дерева майже зникли, залишивши навколо лише сірі скелі, жорстку низьку траву та далекі вершини, що губилися в хмарах. Із розмов я зрозумів, що до місця полювання залишалося вже зовсім небагато. За ці дні я настільки звик до місцевої мови, що тепер міг слухати пояснення Етуара майже без допомоги жестів, і сама тактика виявилася доволі простою. Ми мали вийти на високе плато, зайняти позиції й чекати, доки з’являться гроти — ті самі великі летючі тварюки, заради яких ми сюди й перлися кілька днів.

Коли гроти підлетять достатньо близько, ветерани повинні закидати їх списами, до древків яких прив’язують довгі міцні мотузки. Кілька десятків людей одночасно чіпляються за них і буквально намагаються стягнути тварюку з неба на землю, поки лучники засипають її стрілами. Звучало трохи божевільно, але, судячи з того, наскільки спокійно про це говорили місцеві, метод був перевірений не одним поколінням. Проблема полягала в тому, що гроти жили парами. Якщо з’явиться один, другий майже напевно буде десь поруч, а значить, битися доведеться одразу з двома. Нас було добрих п’ять десятків, і Етуар вважав, що цього більш ніж достатньо. Після полювання ветерани мали розібрати туші прямо на місці. Найціннішою вважалася шкура — товста, але напрочуд легка, а ще роги й великі ікла. Неофітів до цієї роботи все одно не підпускали, тож моє завдання було просте: стріляти куди скажуть, не лізти під ноги й бажано залишитися живим.

Кхаари весь цей час продовжували тягнутися за нами. Не наближалися, не провокували, але й не відставали ні на крок. Як я зрозумів, вони були тут не просто для краси: їхнім завданням було стежити, щоб ми полювали лише в межах виділеної нам території. Уся ця гірська місцевість належала їхньому князівству, а за старою угодою наші мали право заходити лише на окрему ділянку. Правила були жорсткі. Якщо поранений грот вилетить за її межі, то хоч би скільки списів і стріл уже стирчало з його дупи, здобич переставала бути нашою. Навіть якщо він упаде за кілька метрів від кордону.

Я озирнувся на десяток синіх морд, що спокійно йшли позаду.

Ну звісно. Дуже зручні правила.

Хитрі хвостаті рекетири. І чомусь я зовсім не здивуюся, якщо під час полювання вони зроблять усе можливе, щоб наш недобитий грот випадково полетів саме в потрібний їм бік.

Коли ми дісталися місця, Етуар знову вишикував усіх у стрій.

— Бойова готовність до початку заходу сонця. Неофіти, якщо кожен із вас не влучить у грота хоча б десятьма стрілами, списа не отримаєте!

Він грізно кашлянув, повільно обвів усіх поглядом, наче даючи останній шанс комусь передумати, а потім махнув рукою. Стрій одразу розсипався, і весь загін почав займатися своїми справами. Хтось перевіряв тятиву, хтось гострив наконечники, ветерани розкладали мотузки та ще раз оглядали списи. Я теж не став стояти без діла й вирішив використати час на тренування. До вечора було ще далеко, а гроти, як мені пояснили, удень майже не з’являлися. Вони вилітали на полювання ближче до сутінків, а потім поверталися назад приблизно тим самим шляхом, просто над нашим плато. Характер у цих тварюк був той ще. Достатньо однієї стріли, щоб грот замість втечі розлютився й кинувся в бій. Тому особливо виманювати їх не доводилося: головне — дочекатися, щоб хоча б один пролетів досить близько.

Бувало, за словами мисливців, що загін сидів тут день або навіть два, перш ніж у небі показувалася бодай одна тварюка, але це вважалося рідкістю. Місце ми зайняли майже ідеальне: широке плато лежало просто під стрімкими верхів’ями, де гроти любили влаштовувати гнізда. Над нами височіли майже вертикальні кам’яні стіни, що губилися десь у тумані й хмарах. Дивишся вгору — і шия починає боліти раніше, ніж побачиш вершину. Ходила навіть легенда, що колись один божевільний усе-таки дістався туди по мотузках, знайшов яйце грота, продав його за шалені гроші й потім заснував власне князівство. Звучало красиво, але я в це не дуже вірив. Із місцевими технологіями видертися на таку стіну здавалося майже неможливим. Та що там місцеві — я не був певен, що навіть людина з двадцять першого століття полізла б туди без нормального альпіністського спорядження, страховки й дуже серйозних проблем із головою.

Сонце вже торкалося краю гір, заливаючи плато тьмяним червоно-золотим світлом, коли на горизонті з’явилися два темні силуети. Спочатку вони здавалися звичайними птахами, але дуже швидко стало зрозуміло: надто вже великими були їхні крила. У таборі ніби хтось смикнув невидимий важіль. Розмови стихли, усі покидали свої справи й за кілька хвилин вишикувалися у два загони. Нас, лучників, поставили попереду. Приманка. Дуже надихаюча роль, нічого не скажеш. Чи нервував я? Авжеж. У роті пересохло, пальці самі міцніше стискали лук, а серце почало бити швидше з кожним новим помахом величезних крил на горизонті. Та я пам’ятав про свій козир. Бойовий режим. Помічник активував його або за моєю командою, або сам, якщо визначав пряму загрозу моєму життю. Після тигра я вже знав, наскільки ця штука може змінити розклад сил. Головне, щоб моє тіло цього разу не вирішило розвалитися раніше, ніж закінчиться бій.

Силуети наближалися, і поступово з темних плям почали проступати справжні обриси гротів. Я міг наказати Помічнику збільшити зображення, але користі з цього було небагато. Він не робив мій зір чарівним: міг наблизити те, що я бачив, підкреслити контури, очистити картинку від частини візуального шуму, але якщо око не розрізняло деталей на такій відстані, взяти їх із нізвідки він теж не міг. Тому залишалося просто чекати, поки тварюки самі підійдуть ближче. І чим ближче вони підлітали, тим менше мені подобалося те, що я бачив.

На кого були схожі гроти? Наче хтось узяв летючого динозавра, орла й кажана, кинув усе це в один казан і вирішив, що отримана тварюка недостатньо страшна. Голова нагадувала орлину, але без пір’я: гола шкіра, масивний витягнутий дзьоб, що більше скидався на кістяний наріст, і глибоко посаджені очі. За головою починалося важке динозавряче тіло, вкрите щільною шкірою, а позаду тягнувся довгий хвіст, який рухався в повітрі, допомагаючи змінювати напрямок. Крила були широкими, шкірястими, з добре помітними кістяними дугами всередині. Жодного пір’я. Кожен їхній помах був повільним і важким, але ці тварюки трималися в небі так легко, ніби важили в кілька разів менше, ніж мали б. Летюча динозавро-орло-кажаняча смерть. Приблизно так я б їх і описав.