Розділ 5

Уввечері я остаточно зрозумів, що з моєю нинішньою формою далеко не заїдеш. Кілька днів переходів уже далися взнаки, а попереду, судячи з усього, чекало життя, де доведеться бігати, лазити по горах, стріляти, махати списом і час від часу намагатися не бути з’їденим якоюсь ефірною потворою. Треба було починати нормально нарощувати витривалість, силу, спритність та інші корисні навички. До розмов із моїм паразитом я вже більш-менш пристосувався й навчився формулювати запити так, щоб не чути його улюблене «доступ відхилено» після кожного другого слова.

— Проаналізуй усі тренування, заняття спортом і все пов’язане з цим, що є в моїй пам’яті. Склади для мене найефективнішу програму на тиждень. Мене цікавлять витривалість, спритність, сила, стрільба з лука та володіння списом.

Буде виконано. Починаю аналіз пам’яті носія.

Перед очима знову мигнули уривки давно забутих речей: тренажерні зали, відео з бігу, вправи з власною вагою, якісь спортивні передачі, уроки стрільби, фрагменти фільмів і навіть ролики, які я колись дивився від нудьги й одразу забував. Усе це пролетіло за кілька миттєвостей, а потім у голові знову пролунав беземоційний голос.

Аналіз завершено. Показати повний комплекс тренувань?

— Виконуй, паразите.

Я навіть мимоволі всміхнувся. Чорт забирай, а зручна штука. Особистий тренер у голові, який ніколи не спить, пам’ятає більше за тебе самого й не просить грошей. Радість тривала рівно до того моменту, поки перед очима не розгорнувся розклад.

Чотирнадцять годин тренувань.

Щодня.

І десять годин на сон та відновлення.

Я кілька секунд мовчки дивився на список, сподіваючись, що десь неправильно зрозумів цифри.

— Ти що, охрінів?

Програму фізичного розвитку носія сформовано відповідно до поточних параметрів організму та допустимої прогресії навантаження. За умови застосування бойового режиму під час тренувань очікувана швидкість прогресії зросте приблизно на 25% протягом місяця. Внести коригування з використанням бойового режиму?

Я вже відкрив рот, щоб відповісти, але Помічник продовжив після короткої паузи.

Попередження. Регулярне використання бойового режиму під час тренувань збільшить навантаження на організм. У разі виникнення бойової ситуації тіло носія може не витримати повторної активації. Бойовий режим буде тимчасово недоступний.

Я аж хмикнув.

Мда. Гаденя все-таки вміє думати наперед.

— Ні. Мені потрібно від тридцяти до шістдесяти хвилин тренувань на день. Без бойового режиму.

На кілька секунд запала тиша.

Ви впевнені? Поточний фізичний стан носія класифікується як недостатній. Прогрес приблизно відповідає рівню... Доступ відхилено. Для досягнення мінімально необхідного рівня тіла для... Доступ відхилено.

Голос урвався так різко, ніби хтось обрубав фразу посеред думки.

Змінюю розклад тренувань.

Я вже не вперше помічав цю дивну особливість. Коли Помічник упирався в заблоковану частину власної пам’яті, це виглядало майже так, ніби йому ставало боляче. Він починав формулювати щось, наштовхувався на невидиму стіну, різко обривався й після цього вже не намагався продовжити міркування. Просто повертався до виконання команди, наче нічого не сталося.

І це подобалося мені дедалі менше.

Бо якщо йому справді було боляче згадувати те, що приховано за цими клятими модулями пам’яті, то виходило, що мій «Помічник» був значно складнішим, ніж звичайна програма в голові.

Зранку я прокинувся ще до того, як решта табору почала ворушитися. Добре, коли в голові є власний будильник: не треба ні телефона, ні сонця, ні когось, хто штовхатиме тебе ногою. Помічник розбудив мене точно в заданий час, і я, тихо вилаявшись на холод, піднявся та взявся за нову програму. Спочатку розминка, потім вправи на витривалість і координацію, а під кінець — робота зі списом. Я перекочувався по траві, відпрацьовував ухилення, різко піднімався на ноги й знову повторював базові випади та удари, які Помічник витягнув із моєї пам’яті. Виглядало це, мабуть, доволі кумедно, особливо з огляду на те, що списом я до цього хіба що в іграх махав.

Під час чергового випаду я краєм ока помітив Етуара. Він стояв трохи осторонь, схрестивши руки на грудях, і мовчки спостерігав за мною. Не насміхався, не поправляв, не ліз зі своїми порадами — просто дивився з помітною цікавістю. Я зробив вигляд, що не помітив його. Хоч ми й говорили майже щодня, друзями нас назвати було складно, а пояснювати, навіщо я зранку кувиркаюся по землі й тикаю палкою що знайшов на землі у повітря, чомусь не хотілося. Насправді за ці дні я вже встиг познайомитися з багатьма, але здебільшого тримався ближче до молоді. У ветеранів була своя компанія, свої жарти й, схоже, своя місцева версія дідівщини, де новачкові краще спочатку довести, що він чогось вартий.

З молодими було простіше. Та й розмови в них були приблизно такими самими, як у молоді будь-де: хто за ким бігає, хто з ким посварився, хто хоче отримати спис раніше за інших і стати великим воїном, кого в селі вважають найкращим мисливцем, а хто знову осоромився на тренуванні. Я слухав їх і часом ловив себе на думці, що цей світ не такий уже й чужий. Зміни декорації, прибери смартфони, додай списи, магію й хижаків, які вміють зникати в повітрі, — а люди все одно залишаються людьми. Зі мною, щоправда, розмови майже завжди рано чи пізно зводилися до одного: звідки я взявся, чи справді я «небесна людина», який мій світ і чому на мені був такий дивний одяг. Я вирішив зайвого не розповідати. Відмахувався тим, що багато чого не пам’ятаю після поранення, переводив тему або відповідав настільки загально, наскільки дозволяла совість.

Одного разу якийсь хлопчисько з абсолютно серйозним обличчям запитав, чи правда, що я шаман і можу пускати вогонь із рук. Я спершу навіть подумав, що неправильно його зрозумів.