Розділ 4

Десь у довгому будинку

Князь ПиноКраак II

Князь довго сидів у задумі, не відриваючи погляду від вогню. Цими землями він правив уже стільки років, що майже не пам’ятав себе без тягаря влади на плечах. Батько помер, коли він був ще дитиною, а матір пережила його ненабагато. Юність закінчилася раніше, ніж устигла початися: замість полювань, бенкетів і дурощів довелося вчитися тримати при собі родові землі, рахувати запаси, домовлятися з сусідами й вчасно помічати тих, хто надто довго дивиться на його крісло. Ворогів вистачало і за межами князівства, і всередині нього. Та все ж він мав право пишатися собою. За роки свого правління не лише не втратив жодної з батьківських земель, а й поступово розширив володіння, змусивши кількох сусідів відступити й визнати нові кордони.

Звісно, над ним теж була влада. Щороку доводилося сплачувати данину Великому князю, хоча той уже багато років уперто називав себе Імператором. Тут, далеко від його столиці, цей титул так і не прижився. Для місцевих князів він залишався Великим князем, просто набагато багатшим, сильнішим і таким, із ким було нерозумно сваритися без дуже вагомої причини. Князь навчився справлятися з даниною так, щоб вона не розоряла ні його власну скарбницю, ні людей. Тим паче залежність мала й переваги. Звідти приходило добре залізо, тканини та інші речі, які в цих землях або не виготовляли зовсім, або робили значно гірше. А головне — поки данина надходила вчасно, далекого правителя майже не цікавило, що відбувається тут.

Так було задовго до народження самого князя, його батька й навіть прадіда. Старі перекази розповідали, що колись місцеві володарі кілька разів намагалися об’єднатися. Обирали одного Великого князя, збирали спільне військо й рушали проти тих, хто вимагав із них данину. Казали навіть, що одне з таких військ дійшло до Великої Води, де на березі стояли величезні кам’яні споруди заввишки в двадцять людей і такі широкі, що цілий військовий загін міг стати перед ними в ряд. Князь чув ці історії ще хлопчиком. Проблема була лише в тому, що від тих походів не залишилося нічого, крім байок старих людей. Ні трофеїв, ні карт, ні навіть точної дороги. З роками князі перестали мріяти про повстання й навчилися жити так, як жили їхні батьки.

Думки князя обірвав шум біля входу. До зали, не привітавшись і навіть не зробивши вигляду, що збирається віддавати належні почесті, увійшов шаман. Як завжди. Старий ішов упевнено, брязкаючи своїми амулетами, наче це він тут був господарем, а не людина, що сиділа на князівському місці. Князь повільно підняв на нього очі. З будь-ким іншим така поведінка закінчилася б дуже швидко, але Арулак дозволяв собі подібне вже стільки років, що сердитися на нього стало майже безглуздо.

— Що тобі, старий? — тихо й байдуже запитав князь. 

— Як ви й наказали, наш передовий загін висунувся до Одиноких гір, — швидко заговорив шаман. Він уже збирався продовжити, але князь не дав йому.

— Що там Хвостоплюви? — одна брова князя повільно піднялася.

Самі себе вони, звісно, так не називали. Це прізвисько прижилося серед людей через довгі масивні хвости й огидну звичку плюватися отрутою, щойно щось ішло не за їхнім планом. Князя вони цікавили не просто так. До кінця місяця треба було остаточно розрахуватися з даниною, а кілька впольованих літаючих гротів могли суттєво полегшити цю справу. За їхні туші, кістки й особливо цінні частини на півночі давали стільки, скільки звичайному мисливцю не заробити й за кілька років.

— Перемир’я ще діє декаду, — відповів Арулак.

Князь ледь помітно кивнув і мовчки втупився шаманові просто в очі. Старий знав цей погляд надто добре. Не заради Хвостоплювів його покликали сюди.

— Що робити з небесною людиною? — нарешті запитав Арулак. — Я послав його з мисливцями, нехай заодно подивляться, на що він здатен. Але ми досі не розуміємо, хто він такий. Із тим кгарлом теж щось не сходиться. У тілі не залишилося ані краплі Ефіру. Наарла каже, що бачила, як чужинець бився з ним голими руками. Рухався надто швидко для звичайної людини, наче підсилював тіло Ефіром. Але в ньому самому немає ані Джерела, ані навіть слідів Ефіру.

Князь замовк. Відповідь він знав ще до того, як Арулак поставив запитання, та все одно не поспішав її озвучувати. Останнім часом проблем і без того вистачало. Сусідні князі знову почали ворушитися на кордонах, збирачі данини наближалися, а зовсім недавно знову з’явилися небесні люди. Князь уже відправляв гінця нагору, до Великого князя, що вперто величав себе Імператором. Відповідь прийшла така сама, як завжди: тримайтеся, допомога буде, ми з’ясовуємо, що відбувається. Дуже корисні слова, коли незрозумілі кораблі з’являються в небі над твоїми землями, а розбиратися з наслідками доводиться самому. І саме тепер у джунглях, за пів дня шляху від головного міста, раптом знаходять людину, яка явно не належить ані до одного відомого народу, не має Джерела, але при цьому робить те, що без Ефіру здавалося неможливим. Надто багато дивних збігів за надто короткий час.

— Дайте йому більше свободи, — нарешті промовив князь. — Ти приставив людей стежити за ним?

— Авжеж. Ображаєш, Крааку. Буде зроблено.

Арулак широко всміхнувся, ніби вся ця розмова його лише розважала, а тоді без дозволу присів біля вогнища. Князь мовчки спостерігав, як старий випростав спину, поклав долоні на коліна й повільно відкинув голову назад. Усмішка з його обличчя зникла. На кілька секунд у залі стало тихо, лише потріскували поліна у вогні та дзенькали один об одного амулети на грудях шамана. Потім його зіниці здригнулися й почали бліднути, поки очі не стали майже суцільно білими. 

Макс. У джунглях.

Я рухався в трійці разом із головним командиром загону Етуаром і ще одним хлопцем, імені якого поки не знав. Щойно ми відійшли від села на пристойну відстань, великий загін почав розбиватися на окремі трійки. Люди розтягнулися широкою смугою, тримаючи між собою достатню дистанцію, але не випускаючи сусідів із поля зору. Схоже, це був їхній звичний бойовий порядок: так можна було прочісувати значно більшу територію й не дати якійсь тварюці одним стрибком накрити одразу половину загону. Етуар ішов трохи попереду, час від часу підіймав руку, подавав короткі жести іншим трійкам і уважно оглядав кам’янисту місцевість попереду. Ще коли ми тільки виходили із села, мені спало на думку перевірити одну річ.