Розділ 2

Ніч ми провели в нашому нашвидкуруч облаштованому таборі. Я навіть не пам’ятав, у який момент заснув — після вчорашнього дня мене просто вимкнуло. На ранок прокинувся від легкого дотику до боку. Моя нова супутниця сиділа поруч і знову чаклувала наді мною: між її пальцями тремтіло знайоме жовте світло, що тонкими спалахами входило під шкіру, а поверх уже затягнутих ран вона накладала свіжі пов’язки. Ще вчора мене розпоров тигр, я двічі втрачав свідомість і майже стік кров’ю, а тепер почувався так, ніби максимум невдало впав зі сходів. Лише кілька грубих рубців на боці та спині нагадували, що все це мені не наснилося.

Поснідали ми якоюсь сухою коржиною, схожою водночас і на хліб, і на підошву від черевика. Смак був відповідний, але після всього пережитого я з’їв її без жодних претензій. Коли дівчина почала збирати речі, я підійшов до туші тигра. Тепер, при денному світлі, зміг роздивитися його краще й помітив на боці кілька вузьких ран. Схоже на сліди від стріл. Звідки я знав, як виглядають рани від стріл? Ну, принаймні лук за спиною моєї супутниці натякав досить прозоро.

Я присів біля тигра й поклав долоню на його холодну шерсть. Дівчина одразу зупинилася й дивно на мене глянула. У її погляді читалося щось на кшталт: що цей божевільний узагалі робить?

«Та все нормально. Я просто зараз поговорю зі своєю шизою і висмокчу щось із мертвого тигра».

— Помічнику, поглинай Ефір, — подумки наказав я.

Поглинання Ефіру. Прогрес: 1%... 2%...

— Так, стоп. Не треба мені кожну секунду диктувати відсотки. Просто скажи, скільки залишилося часу. Я не хочу слухати твою балаканину безперервно.

Коротка пауза.

До завершення поглинання: 1 хвилина 33 секунди.

— От бачиш. Можеш же, коли захочеш.

Я ще трохи посидів, тримаючи руку на шерсті звіра. Жодних особливих відчуттів не було. Ні тепла, ні струму, ні містичного сяйва. Якби не голос у голові, я б узагалі вирішив, що займаюся якоюсь дурнею.

Приблизно за хвилину Помічник озвався знову.

Поглинання Ефіру завершено.

— Добре. І що мені це дало?

Доступ відхилено.

Я повільно заплющив очі.

— Чудово. Зайдемо з іншого боку. Скільки Ефіру в тебе зараз накопичено?

Доступ відхилено.

— Та ти знущаєшся.

Ще кілька хвилин я безуспішно намагався витягнути з цього паразита хоч якусь корисну інформацію. Міняв формулювання, ставив запитання простіше, складніше, навіть намагався хитрувати. Результат був той самий: або «доступ відхилено», або відповідь настільки загальна, що користі від неї було приблизно як від поради «не помирати».

Зрештою я плюнув на цю справу. Тим паче дівчина вже стояла поруч і щось активно мені пояснювала, розмахуючи руками та вказуючи кудись між деревами.

— А, точно. Помічнику, на скільки відсотків ти вже розібрав її мову?

Аналіз невідомої мовної структури завершено на 2%.

— Два? За цілу ніч?

Не густо.

Я подивився на дівчину, потім на навколишні дерева, її лук, сумку, багаття, що ще тліло після ночі. Мабуть, справа піде швидше, якщо вчити мене як дитину: показувати на предмет і називати його. Та й цьому паразитові, схоже, потрібно частіше чути живу мову, а не ловити окремі фрази.

Що ж, схоже, сьогодні в мене за планом не виживання, не магія і навіть не боротьба з тиграми.

Сьогодні я знову йду в перший клас.

Я показав дівчині на тигра й повільно, чітко промовив українською:

— Це тигр.

Потім ткнув пальцем собі в груди.

— Максим.

І нарешті показав на неї. Цього разу вона зрозуміла майже одразу.

— Наарла, — відповіла дівчина, торкнувшись долонею грудей.

Я повторив її ім’я, потім знову показав на тигра. Наарла сказала якесь коротке слово своєю мовою, і я про всяк випадок повторив його кілька разів уголос. Сподіваюся, так справа піде швидше. Якщо вже доведеться якийсь час тут жити, непогано було б хоча б навчитися питати, де я взагалі знаходжуся.

Після цього Наарла витягла з-за пояса два ножі. Один залишила собі, другий простягнула мені, а тоді підійшла до туші тигра, присіла й упевнено провела лезом по шкурі. Кількома рухами показала, що й де треба різати, а потім махнула мені рукою: мовляв, досить стояти, допомагай.

Я подивився на ніж у руці, потім на величезну тушу перед собою.

Ну так, звісно. Учора він намагався мене з’їсти, а сьогодні я маю його оббілувати. Насичене в мене життя почалося.

— Помічнику, як правильно розбирати таких тигрів?

Доступ відхилено.

Я аж зубами скреготнув.

— Як же ти мене дістав, клятий чорт...

Стоп.

Якщо він нічого не знає зі своєї пам’яті, може, знає з моєї?

— Добре. Нагадай мені й покажи все, що є в моїй пам’яті про оброблення великих тварин. Як знімати шкуру, де робити розрізи, що можна пошкодити й так далі.

На мить у голові запала тиша.

Аналіз пам’яті носія. Виконано.

Перед очима одразу виникла напівпрозора схема. Просто поверх туші з’явилися тонкі лінії, позначки й підсвічені ділянки: де краще провести лезом, як обійти суглоб, під яким кутом відділяти шкуру від м’язів. Поруч спливали короткі пояснення, а коли я переводив погляд, схема перебудовувалася разом із ним.

Я навіть на кілька секунд забув про ніж у руці.

Оце вже корисно.

Виявляється, за життя ми бачимо й чуємо неймовірну кількість речей, просто більшість із них мозок ховає так глибоко, що сам ніколи про них не згадуєш. Десь я бачив документальний фільм, десь ролик, десь уривок передачі — і все це роками лежало в голові мертвим вантажем, доки цей паразит не витягнув потрібні шматки й не склав із них цілком зрозумілу інструкцію.

Працювали ми вдвох. Наарла рухалася значно впевненіше, і я просто намагався не відставати, звіряючись із підказками перед очима. Шкура виявилася важкою, теплою на дотик і значно товстішою, ніж я уявляв. Ніж раз у раз грузнув у жилах, руки швидко стали слизькими від крові, а вологе повітря джунглів лише додавало задоволення. Та приблизно за кілька десятків хвилин ми все-таки впоралися.