Розділ 1

Я крутив кермо, повільно їдучи додому після важкої зміни. За вікном тягнулася порожня нічна дорога, освітлена лише холодним світлом фар та рідкісними ліхтарями. Після того як штучний інтелект розповзся світом і навчився виконувати половину роботи швидше, дешевше й без перекурів, я раптом виявився майже нікому не потрібним. Утім, не я один. Сотні людей у нашому місті скоротили за якихось кілька років. Мені ще пощастило: ШІ поки що не навчився самостійно стояти біля старого промислового верстата, слухати його скрегіт і вчасно розуміти, що ця падлюка зараз заклинить. Але я не сумнівався, що й до цього недовго.

Дивна штука, прогрес. Колись люди, мабуть, так само дивилися на перші машини, які забирали в них роботу. Потім з’явилися люди, що обслуговували ті машини. А тепер нові машини поступово вчаться замінювати вже й тих, хто ними керує. Ще трохи, і залишиться винайти робота, який буде скаржитися на те, що його замінив новіший робот. Від цієї думки я мимоволі посміхнувся.

На дорозі не було жодної машини, тому я трохи розслабився в кріслі й кинув:

— Набери Серьогу.

Система мовчки виконала команду. Я знав, що він іще не спить, хоча на годиннику вже перевалило за третю ночі. Добре бути безробітним: режим існує лише доти, доки тобі є куди вставати зранку. Серьогу теж нещодавно скоротили, тож тепер він міг дозволити собі сидіти до світанку без жодних докорів сумління.

За кілька секунд у салоні пролунав його напрочуд бадьорий голос:

— Здоров, Макс. Що сталося?

— Та нічого, брате. Додому їду. Будеш у контру рубатися?

Після зміни хотілося лише одного: хоча б кілька годин не думати про роботу, гроші, майбутнє й усе інше лайно, яке останнім часом надто часто лізло в голову. Просто сісти за комп’ютер, посваритися з випадковими типами в голосовому чаті й трохи пожити нормальним життям.

— Ти ще питаєш? Давай, чекаю на тебе.

— Скоро буду.

Зв’язок обірвався, а настрій справді став трохи кращим. Я ввімкнув музику голосніше, відкинувся в кріслі й неквапливо повів машину порожньою нічною дорогою. Попереду в світлі фар миготіла біла розмітка, двигун рівно гудів під капотом, а до дому залишалося зовсім небагато.

Додому залишалося якихось десять хвилин їзди, коли я почав помічати щось дивне. Спершу не звернув уваги, але за кількасот метрів до мене дійшло: не горів жоден ліхтар. Уся дорога потонула в неприродній темряві, ніби хтось одним рухом вирубив цілий район. Перебої з електрикою? Та хоч би їх грець узяв. Знову, мабуть, десь зекономили на обслуговуванні, щось накрилося, а розгрібати — як завжди, простим людям. Я ще встиг криво всміхнутися цій думці, коли за кілька хвилин машина теж почала захлинатися. Двигун сіпнувся раз, другий, а тоді майже здох. Я кілька разів провернув ключ запалювання, але без толку. Тиша під капотом була вже не схожа на звичайну поломку. Хм. Оце вже справді дивно.

Я навпомацки дістав телефон, збираючись набрати того бовдура Серьогу, щоб приїхав і витяг мене звідси — жив він недалеко. Але екран лишався мертвим. Телефон не вмикався взагалі. От і приїхали. Навколо стояла така глуха, щільна пітьма, ніби мене викинуло не посеред знайомої траси, а кудись у відкритий космос, де немає ні людей, ні звуків, ні самого часу. Від цієї думки по спині пробіг холодок, але я не звик сидіти й чекати незрозуміло чого. Наосліп розстебнув ремінь, штовхнув дверцята й вийшов назовні.

І саме тоді в небі спалахнуло. Спершу — ледь помітно, короткими іскрами десь високо в темряві. Потім спалахи стали яскравішими, більшими, частішими. Вони не скидалися ані на блискавку, ані на феєрверк, ані взагалі на щось земне. Я ніколи не бачив нічого подібного — ні в житті, ні в кіно, ні в іграх. Світло рухалося, ніби жило власною волею: воно текло небом, перепліталося в дивні візерунки, ламалося під неможливими кутами й з кожною секундою ставало ближчим. У якийсь момент мені здалося, що ці спалахи летять просто до мене. Світ навколо ніби застиг, завмер у чеканні, а я стояв посеред мертвої дороги й не міг навіть нормально вдихнути. І ось ще одна мить — і сліпуче сяйво вдарило просто в очі.

Розплющувати очі не хотілося зовсім. У голові все гуло й пливло, а правий бік пронизував такий біль, що від кожного вдиху перед очима спалахували білі плями. Я спробував згадати, що зі мною сталося, але думки розповзалися, не встигнувши скластися докупи. Останнє, що пам’ятав, — темна дорога, мертва машина й те божевільне сяйво в небі. Далі порожнеча. Я так і лежав, розпластавшись на вологій землі, поки не спробував поворухнути рукою. Пальці слухалися погано, наче належали комусь іншому. Чудово. Просто чудово.

Пересиливши себе, я все ж розплющив очі. Над головою здіймалися велетенські дерева з широким темним листям, крізь яке ледве пробивалося зеленкувате денне світло. Повітря було важким і вологим, пахло мокрою землею, гниллю та чимось різко-солодким. Навколо дзижчало, шаруділо й потріскувало так, ніби весь ліс жив власним життям і зовсім не зрадів моїй появі. Джунглі?

Я перевів погляд нижче й нарешті побачив свій бік. Краще б не дивився. У тканині одягу чорніла величезна рвана діра, краї якої наскрізь просочилися кров’ю. Трохи далі із землі стирчала товста обламана коряга, вся вимазана темно-червоною слизькою плівкою. Я подивився на неї, потім знову на себе. Два плюс два навіть у моєму стані складалися без особливих проблем.

— Сука...

Схоже, приземлився я саме на неї.

Свідомість знову попливла. Світ почав темніти по краях, звуки лісу віддалилися, ніби хтось повільно викручував гучність. Я вп’явся пальцями в землю й змусив себе дихати. Ні. Не зараз. Не після того, як незрозуміло яким чином опинився посеред довбаних джунглів. Померти тут через якусь корягу було б уже зовсім образливо.

І саме тоді в голові пролунав голос.

Втрата крові: 34%.

Прогноз смерті без втручання: 11 хвилин 42 секунди.

Я завмер.

Голос не долинав ані справа, ані зліва. Він узагалі не мав напрямку. Слова виникли просто всередині черепа — сухі, чіткі й абсолютно байдужі.