Глава 8

Смак ананасу був гірким, немов змоченим у солоних океанських хвилях. Максвел стояв серед своєї бідної кухні, і раптом усе здалося нестерпним: цесарка стіни, вологий запах з підвалу, ця жалка піца — не спогад, а надгробок. Надгробок над мрією, над друзями, над усім, що мало значення.

Слова, які він щойно подумав — «поки не знайде спосіб перетворити пам’ять на правду» — повисли в повітрі, не абстрактною ідеєю, а гострим, болючим докором. Як? Як він може це зробити, розвозячи пакунки? Хто взагалі почує його, колишнього оператора збанкрутілої корпорації?

Його погляд впав на старий ноутбук, що лежав на табуретці. У ньому був той самий прихований файл, останній запис з «Абесс-7». Зашифрований, розбитий на частини. Він його тисячі разів переслуховував, шукаючи у шумі та криках щось, що могло б все пояснити. Але зараз він побачив щось інше. Не те, що було на запису, а те, що було поза ним.

Він відкрив ноутбук. Його пальці, звиклі до грубих ручок велосипеда, незграбно стукали по клавішах. Він увійшов у темні куточки інтернету, куди заглядав останні місяці — на форуми конспірологів, у закриті чати вчених-вигнанців, у цифрові смітники викривачів. Він кидав туди уривки — без імен, без координат, лише технічні дані: «спектральний аналіз біолюмінесценції», «резонансна частота таласіуму під гідростатичним тиском».

Зазвичай відповіді не було. Або він отримував смішкові теорії про прибульців. Але сьогодні, цієї ночі, у відповідь на його останній, відчайдушний пост, прийшло повідомлення. Без звернення. Лише один рядок:

«Вони не хотіли, щоб ви знали, що таласіум не тільки витримує тиск. Він його резонує. І щось там, унизу, резонує у відповідь.»

Максвел завмер. Повітря з кімнати наче викачали. Це було не здогадництво. Це була технічна деталь, яку знали лише кілька людей у внутрішній групі розробки. І вона все змінювала.

«Aqualis Dynamics» ніколи не створювала скафандр для дослідження. Вони створювали ключ. А Мартін був першим, хто цим ключем повернув.

Скоріш за все він.

Його рація на столі раптом прошипіла — дешевий пристрій, що видавав йому маршрути доставки. Голос диспетчера був сонним і байдужим. «Макс, у тебе є пріорітетне замовлення. На інший кінець міста. Заберіш на складі №7.»

Це було незвично. Пріорітетні замовлення кур'єрам-одинакам не діставалися. Він хотів було проігнорувати, але щось змусило його погодитися. Інстинкт, що вцілів з платформи.

Склад №7 виявився невеликим ангаром на промзоні. Йому вручили невелику, але важку коробку без жодних позначок. Одержувач: «Відділ архівації, кімната 404». Адреса — одна з тихих, непримітних офісних веж у центрі, яку завжди пов'язували з державними підрядниками.

Дорогою його не покидало відчуття очі. Він їхав повз вітрини, і йому здавалося, що у відображенні за ним спостерігають. Це могла бути параноя. Але після того, що сталося на платформі, після того повідомлення в темній мережі, параноя ставала єдиною розумною реакцією.

Він зайшов у вежу. Ліфт до 4-го поверху. Двері з табличкою «404 – Архіви». Він натиснув дзвінок. Двері відчинилися миттєво, ніби за ним чекали.

За столом у порожній, охайній кімнаті сиділа жінка років п'ятдесяти, з суворим обличчям і в окулярах у тонкій оправі. Поряд із нею на столі лежав планшет. На екрані планшета — технічна схема скафандра Мартіна. Та сама, що він пам'ятав.

— Пане Максвелл, — сказала вона, не називаючи його колишньої посади. Її голос був тихим і дуже чітким. — Дякую за доставку. Можете залишити пакунок.

Він поставив коробку на стіл. Руки тремтіли.

—Хто ви? — прохрипів він.

—Ми — ті, хто стежить за спадком «Aqualis Dynamics». За тим, що вони намагалися поховати.

—Ви... з уряду?

Жінка ледве помітно посміхнулася.

—Уряд був першим замовником «Aqualis». Але вони не очікували, що корпорація піде так далеко. І що вони пробудять те, що краще було не турбувати.

Вона торкнулася планшета. На екрані з'явився новий знімок — не з океану, а з лабораторії. На ньому був зразок таласіуму, підключений до потужних резонансних генераторів.

—Ваш друг, Мартін, не загинув через нещасний випадок, — сказала вона, дивлячись йому прямо в очі. — Він став частиною експерименту. «Aqualis» використала його як принаду. Вони знали, що істота, яку ви назвали «нижками», реагує на вібрації таласіуму. Вони хотіли встановити контакт. Або захопити зразок.

Максвел відчув, як підлога пливє з-під ніг. Весь жах, вся біль, всі ночі, проведені над записами — і вся правда виявилася гіршою, ніж він міг уявити. Мартіна не просто кинули в пащу невідомого. Його туди представили без його згоди.

— Навіщо... навіщо ви мені це говорите? — ледве вимовив він.

—Тому що «Aqualis Dynamics» мертва, але її технології — ні. І її амбіції — теж. Інші намагаються відтворити їхні дослідження. Ми намагаємося їх зупинити. Нам потрібен хтось, хто був там. Хто бачив це зсередини. Хто пам'ятає події в деталях!

Вона простягнула йому маленьку флешку.

—Це не все. Запис з «Абесс-7»,— сказала вона. — Повна версія. Не та, що у вас. Там є... ще кілька секунд. Після того, як Ліам сказав «ні».

Максвел взяв флешку. Вона була холодною, як глибинний лід.

—І що там?

—Подивіться самі. А потім вирішіть. Чи готові ви знову зануритися у цю темряву. Але вже з іншою метою.

Він вийшов з офісу, не озираючись. Флешка палила його долоню. Увесь його світ, який він намагався зібрати з уламків, знову розсипався. Але тепер уламки були іншими. Вони не складали картину жертви. Вони складали картину зброї.

Він повернувся до своєї кімнати, не пам'ятаючи дороги. Він підключив флешку. Знайшов файл. Останні секунди «Абесс-7».

Шум. Скрип корпусу, що ламається. Голос Ліама, обірваний на півслові. Потім — довга, жахлива тиша. Він уже хотів вимкнути, але потім почув це.

Не скрегіт. Не удар.

А голос. Мартіна. Слабкий, спотворений тиском, але неймовірно спокійний. Лише два слова, які він не розібрав у першій версії запису, забиті шумом імплозії: