Глава 6

Вона почалася як каскад технічних повідомлень — попередження, автосек'юриті, індикатори, що миготіли червоним. Потім один звук перекрив усі: металевий скрегіт, який ніби не походив від жодної машини на платформі, а від самої води, що стискалася й роздиралася на межі двох світів.

Ліам відчув це у всьому тілі; джойстик вислизав із рук, утім, в нього ще був час реагувати. «Абесс-7» намагався відірватися, але не відступав — його тягнуло вбік, до тієї ж западини, що й скафандр Мартіна. Маса, що обплітала канат, робила свою роботу без жалю: вона плавно, але невідворотно змінювала траєкторію апарата, наче підтягуючи нитки великого механізму.

На палубі все відбувалося у повільному прискоренні: сигнал про перенавантаження, диспетчерський крик, хапальні руки техніків, що бігли до шин, щоб переключити важелі. Том стояв біля барабана, щоки спалені від світла моніторів, і в його очах читалося те саме, що і в очах Ліама — віра, що ще можна вирватися. Він смикнув важіль ручного упору. Коліщата мали зупинити натяг. Вони не зупинили.

Перенапруга пройшла через метал, як блискавка через стовбур дерева: гальма, що повинні були тримати тонни сталі, почали піддаватися. Спочатку — іскри, що закрутилися у повітрі, як блискавки. Потім — дим, що з'явився від тертя тросу по барабану. І ще — тупий трісок, схожий на зламаний простір між безпечною та небезпечною реальністю.

— Відключіть піковий режим! — кричав хтось у рацію; голос перечергувався із тріском. Але команди приходили запізно: один із опорних болтів, що тримав кран, прогнувся під навантаженням. Метал скривився, як лист, і у ту ж мить вся конструкція зірвалася.

Сталева плита, що закривала відсік барабана, відлетіла вбік і впала, розбивши на своєму шляху робочий стіл. Том відкинуло, ніби його кинуло хвилею. Хтось загальним зойком кинуся підняти його — руки, що до хвилини тому крутили важелі, тепер тремтіли. На пальцях залишився попіл від іскор; десь пахнуло паленим озоном і кавою.

Але головним ударом стала реакція глибини. Нитки, що оточували канат, стиснулися у єдиний вузол сили та різко — немов судомою — потягнули. «Абесс-7» загуляв на всі боки і зірвався в сторону западини. Камери передали останні кадри: темрява, що засмоктувала світло; пластинчата рука, що розправлялася; силуети людей в ілюмінаторах, обличчя, зімкнені в останній спробі зрозуміти.

У кімнаті керування монітори почали один за одним показувати те, чого не можна було виправити. Показники тиску в кабіні «Абесс-7» підскочили вгору і не повернулися. На екрані з'явився червоний рядок: «Hull breach» — «прорив корпусу». Ліам встиг лише прошепотіти одне слово — «ні» — і його голос обірвався, ніби хтось вимкнув його зсередини.

На платформі вибухнув хаос механіки: ланцюги, котрі не витримали, почали рвонути з гуркотом, важкі троси поверталися й билися об стіни, як змії. Хтось загинув від удару — плита, що відлетіла, зламала йому ребра; хтось потрапив під впавший кран. Декілька людей, які фізично брали участь в операції — ті, що стояли саме поруч із барабаном і механізмом — не встигли відскочити. Їхні очі залишалися відкритими, дивилися вгору, тремтіли губи, і потім усе замовкло.

Максвел чув кожен з тих звуків у ризикуванні: стук падаючої сталі, виття сирен, короткі крики, що швидко перетворювалися на тишу. Він бачив, як Еліс похитнулася і впала на коліна; вона намагалася піднятися, але коліна не слухали. Її руки тремтіли, і у грудях важко осідала провина, яку не зупинити жодними протоколами.

А «Абесс-7» — апарат, на який покладали останні надії — був поглинутий. Камери показали, як темрява обійняла його корпус, як луски, що здавалися нефізичними, накрили ілюмінатор, і на пару миттєвостей з’явилося щось, що нагадувало — не людське вираз обличчя, а сприйняття. Потім — вибух світла, коротке, сліпуче, ніби фотонний удар, і всі датчики зафіксували миттєвий перепад — зовсім як при імплозії.

Те, що відбулося далі, не піддається легким технічним описам: сигнал «Абесс-7» перейшов у послідовність хаотичних шумів, їхні чисті цифрові лінії згорнулися в випадковий шум, а потім — абсолютна тиша, яка важила більше за всі попередні звуки. На екранах загорілися червоні крапки — «loss of contact».

Одночасно із заглуханням «Абесс-7» прийшов і останній сигнал від скафандра Мартіна — слабкий, ламаний шепіт, що пронісся крізь шуми і розірвався на дві слова: «Максвел… пробач…». Його голос був таким тихим, що здавався недосяжним; мов остання сторінка, яку читали у пустелі, після чого сторінка зірвалась і загубилась у піску.

Після цього — нічого. Ні шурхоту подихів у гарнітурі, ні тихої клятви інженерів, ні навіть звуків механіки. Монітори видали лише білі смужки без життя. Серцебиття — нуль. Кисень — відсутній. І в кімнаті, що ще живилася яскравим світлом екранів, застиг лише один звук — тупий удар серця Максвела, що в нього врізався в уяву, як кувалда.

Еліс зірвалася з місця, її очі світилися байдужістю, яка була насправді гіршим за сльози. — Прийміть дзвінок до ради, — сказала вона пошепки, але слова ледве вибиралися, бо в горлі стояв комок. — І повідомте родичів. Терміново.

Директор, який слухав через захищений лінк, залишився мовчазним. В ефірі лунало лише його сухе: — Підготуйте звіт. Повідомлення. Юридичний відділ. Ми закриваємо зону.

Максвел опустився на підлогу біля консолі й, ніби не відчуваючи тіла, шукати в гарнітурі останній запис, останнє слово, що могло б змінити те, що сталося. Він слухав записи переговорів, переглядав кадри, що ще не встигли стертися, намагаючись знайти помилку, розрахунок, який можна було б виправити. Його руки стискали кулаки, ніби можна було затиснути у них мить і повернути все назад.

На палубі працювали рятувальні команди — ті, що залишилися неушкодженими. Вони піднімали тіла, накривали їх ковдрами з корпоративним логотипом, що тепер виглядав чужорідно, як печатка провалу. Кожний труп — це не просто ім’я у списку. Це втрата чогось, що не піддається відновленню: сміх Ліама за кермом, нервовий шарм Тома, тихе «я все зроблю» від Ани, і Мартін, який завжди жартував про поганий Wi-Fi у підводних руїнах.