Глава 5

Чорнота, що впала на екрани, була не просто відсутністю зображення — вона ставала агресивною, як чорнило, що розповзається по папері. Кожен піксель, що згасав, відчувався як втрата ще однієї можливості. У кабіні «Абесс-7» панувала напружена тиша: руки Ліама стулилися на джойстику, а Ана так міцно стискала план місцевості, що папір шарудів.

— Камери? — прошепотів він, ніби ці слова могли повернути світло. — Повторимо запит. Увімкніть резервні ліхтарі.

На платформі Максвел бігав по консолях, як кіт по району. Його голос зростав і між тим ламався: — Ми втрачаємо зображення, але біосенсори живі! Він тут! Серце — 160. Кисень — 48%. Час — йде.

Еліс стискала комунікатор так, що пластик скрипів під її пальцями. Вона не мала права на страх, не мала права на хвилювання — лише на алгоритм дій. — Підключіть всі резервні ділянки, — наказала вона, — передайте стислі пакети даних на ультранизьких частотах. Ми повинні отримати хоч щось. І — Ліам, слухайте мене: маніпулятор на готовності, ви не підходите близько без повного контролю натягу.

Ліам кинув на неї погляд, у якому блиснула втома, але його голос був сталевим: — Я розумію. Ми діємо строго за протоколом.

Протоколи — це лінії на мапі, вказівки для дій в нормальних умовах. Тут же нормального не існувало. Те, що охоплювало канат і скафандр, не підкорялося жодному з відомих розподілів сили. Воно реагувало, не мислячи людською логікою, але володіючи якимось власним порядком. Нитки стиснулися сильніше, наче оплетили канат воловими обручами, а в місцях, де маніпулятор потикав лезо, вони здавалася ще більш живими — стискалися, відсувалися, шукали слабке місце.

— Пробуємо теплові імпульси з короткими інтервалами, — наказав Максвел, але вже не впевнено. — Потрібно змусити його відпустити.

Температура підвищилась локально, і в кадрі з’явилися блискавки парів. Нитки підпалини перегорнулися не вогнем, а в дивному світінні, ніби в них всередині щось запалало. Із глибини пролунав звук — низький, як удари частотного молота по металу; у раціях зашуміло, як під час грози. Серцебиття Мартіна скакнуло ще вище — до 170 ударів.

На поверхні хтось випустив нервовий сміх. Том, що сидів у кутку, раптом згадав усі старі легенди про «Nereid»: записи, що їх колись опускали в архівах, і які тепер здавалися не стільки історією, скільки попередженням. — Це не просто організм, — промимрив він. — Воно керується чимось на зразок колективної реакції. Воно... відчуває.

Хтось із директорів, внизу, який підключився через відеолінк, підвівся. На його обличчі проступив той холодний розрахунок, що зберігає корпорації мільйони контрактів, але в голосі — що неочікувано — почувся страх: — Я хочу сценарії відписки. Підготуйте пресрелізи. Якщо ми не витягнемо його... — він не договорив, але всі зрозуміли мову цифр: падіння акцій, імені, довіри.

Еліс подивилася на нього довго, а потім холодно сказала: — Спочатку знайдемо Мартіна. Потім будемо думати про репутацію. Якщо ми здамося зараз — репутація помре разом з ним.

Ці слова прозвучали не як патетика, а як наказ. Усі знали, що в глибині тепер вирішується не тільки доля одного чоловіка, а й їхнє завтра. І кожен у кімнаті відчував, що робить вибір: ризик, або повільна смерть під питаннями акціонерів.

«Абесс-7» робив повільні, обережні кроки. Маніпулятор ковзнув під оплетенням і спробував захопити нитки в місці, де вони здавалося тонші. Ліам натиснув на кнопку і відчув, як на джойстику відгукнулась напруга — канат передавав невідоме зусилля. У кабіні отвір під очима пілота — це був проміжок, де людська рішучість зустрічалась із чорною безоднею.

— Тримайте натяг на мінімумі, — стиха крикнув він. — Ми зараз вразливі.

Раптом у навушниках почало щось шипіти — не радіосигнал, а щось схоже на дихання. Воно не мало слів, але мало ритм. Ліам відчув холод під шкірою: звук накотився хвилею, і в цей момент маніпулятор упав. Вісь обертання заскрипіла і застрягла. На екрані з’явилася рука — пластинчаста, покрита біолюмінесцентною плівкою, що вигиналась, ніби пальці намагались розтиснутися.

— Відстібайте! — вигукнув Максвел, але команда не встигла. Натяг на канаті зріс. Ще один ривок — і барабаном пішло зворотне тискання. «Абесс-7» сіпнувся, і в кабіні пролунало механічне скреготіння: один з тросів тилової стійки протерся і почав витончуватися.

Кожна секунда ставала випробуванням. Кисень у скафандрі досяг 42%. Пульс Мартіна стрибнув до 180. Він усвідомив, що часу лишилось обмаль. Рішучість, яка була в його житті — сміхи в кафешках, дружні жарти з Максвелом, погляд на океан як на друга — згорнулась в просту думку: вижити.

Він вирішив діяти сам — тихо, не вигуком, не для рацій, а для себе. Його рука знайшла на панелі маленький запасний приймач, який використовували для локальних команд. Це була дитяча хитрість інженерів: дрібний сигнал, здатний пройти там, де великі частоти губляться. Мартін натиснув на кнопку і прошепотів, не знаючи, почує хто-небудь: — Якщо це читає хтось із вас... тримайтеся. І вибачте.

Повітря в скафандрі стало сухим. Він підсвідомо рахував: вдих — видих — вдих. Він відчував, як щось велике опускає тиск, ніби намагаючись витиснути з нього силу. І тоді, як остання нитка терпіння на платформі, у всякій ціні й рішучості, пролунало рішення: ризикнути останнім.

— Ліам, — звернувся Максвел, голос у нього був схожий на лезо: — Якщо ми втрачаємо «Абесс-7», ми втрачаємо і шанс на врятування. Але якщо ми не рвучнемо зараз — він помре. Ви чуєте мене?

Ліам закрив очі на мить, як людина, що збирає уламки сміливості. — Гайда. Підвищуємо тягу на пів вузла. На відлік — три.

У кімнатах, де кожен тримав свою частину відповідальності, повітря здавалося щільним, як прозорий бетон. На поверхні хтось прошепотів молитву, хтось почав рахувати цифри моделей, а хтось просто дивився в порожнечу.

На «три» «Абесс-7» зробив ривок, і темрява зрушила. Канат натягнувся, скрегіт став жесткішим, і вся система, здавалося, затримала подих. Чи вистачить їхнього ривка — ніхто не знав. Але вони зроб