Глава 3

Рішення прийшло швидко, хоча й суперечило всім протоколам. Рада директорів, викликана Еліс, затвердила екстрений виліт «Абесс-7» тільки після того, як на екран вивели останні фрагменти сонара — ту розмиту пляму, що пульсувала, немов живий організм. Аргумент був простий і гіркий: якщо скафандр ще дає телеметрію — шанс врятувати є. Якщо корпорація втратить ще одного співробітника, репутація «Aqualis Dynamics» може не пережити цього скандалу.

Капітан «Абесс-7» — Ліам Харт — отримав наказ за двадцять хвилин. Він не задавав зайвих питань: під його кермом підводний апарат відчувався як продовження тіла. У кабіні стукалися пластикові пакети з харчуванням, блимали індикатори, і за тим усім ховалася та сама тиша, що оповила платформу годину тому. Поряд із ним — молодий інженер Ана, що тримала в руках план місцевості і нервово перегортала сторінки.

— Оцінили маріо? — прошепотіла Ана, глянувши на карту з тривимірною моделлю дна. — Він там, за контуром западини. Канат вказує на точку… прямо в глибоку западину.

— Так, — відповів Ліам. — Тримаємо курс на 14:47 по Гринвічу. Дедлайн — сорок хвилин. Якщо кисень у скафандрі показує шістдесят, у нас є не більше чотирьох десятків хвилин до критичної зони. Розумієш? Не більше.

Абесс-7 злегка підстрибнув на хвилях, ніби вдихаючи перед довгим зануренням. Маневри виконувалися точно: стабілізація, перевірка герметичності, зниження освітлення кабіни, аби зменшити напруження. На поверхні Максвел дивився на годинник так часто, ніби мушля часу на його руці могла зупинити безодню.

Коли «Абесс-7» почав занурення, світ навколо платформи змінився: шум генераторів поступився місцем низькому, вібруючому гулу двигунів підводного апарата; освітлення екранів стало єдиним джерелом денного світла. Сигнали передавалися у вузьких пакетах даних — по кілька секунд: позиція, кут, швидкість, температура, і маленькі шматки зображень у чорно-білому режимі.

Мартін тим часом повертав із середини мороку. Йому здалося, що пройшло хвилин — а насправді це були секунди і хвилини в одній суміші. Скафандр міцно тримав тепло його тіла; відчуття в пальцях було притуплене, але свідомість не залишала його остаточно. Серце билося високо і швидко, але оті удари в шолом — вони не давали йому спокою. Щось ззовні терлося об таласіумові пластини, і звук цей не був чисто механічним: у ньому відчувався ритм, наче хтось повільно перегортає сторінку великої книги.

Він намагався відштовхнутися від місця, але сили були не ті. Канат, що тягнувся вгору, здавався натягнутим до межі. Коліщатка на барабані під платформою потріскували в його голові як маленькі дзвіночки. Мартін розумів, що рухатися треба обережно: різкий ривок — і канат порветься. Порвавшись, він опиниться без звʼязку і з нульовими шансами на порятунок.

Через кілька хвилин над ним зʼявилися інші звуки: вібрація, зовсім тихі, ніби потерті мотузки. Потім — слабке світіння. Воно не було стаціонарним, як прожектори його скафандра; воно дихало. Мартін зморшив лоба і зосередився на планшеті: графік кисню — 54%. Серцебиття — 140. Час — зменшується.

На екранах «Абесс-7» сонар почав малювати повільні лінії. Овальна пляма, що раніше була розмитою, отримала обриси — контури, що нагадували поєднання панцирної форми і кількох видовжених відростків. Кожен відросток мав округлі «суглоби», що давали слабкі відлуння у вигляді регулярних імпульсів.

— Це не просто риба, — сказав Ліам тихо. — Хтось із минулого. Мабуть, великий і повільний. Або… механізм.Це навіть не риба, принаймні ми не можемо розгледіти цей об'єкт!

— Якщо це механізм — то який сенс йому тертися об скафандр? — зауважила Ана. — Він би просто обхопив і затягнув. А тут — ні, воно слухає. Воно реагує.

Коли «Абесс-7» наблизився на відстань ста метрів, натяг каната став більш помітним: він тягнувся під незвичним кутом, ніби хтось грав ним, як струною. І тоді маленький, гострий звук — як скрегіт — промайнув у навушниках пілота. Маніпулятор апарата, що виставили вперед для розвідки, освітлив поверхню темної форми — і промені прожекторів відскочили від чогось блискучого й вологого.

— Усі камери фокусують! — крикнув Максвел у рацію, його голос тримав крапку ломоти. — Дайте нам зображення. Повне освітлення.

Картинка заповнила головний монітор: неорганічні луски, зверху яких розтікалося слабке біолюмінесцентне світіння. Між лусками — тонкі нитки, що виглядали як живі «корені» і мережилися навколо каната. Коли маніпулятор торкнувся однієї нитки, камера зафіксувала її негайну реакцію: нитка скоротилася, піднялася і, здавалося, відчула втручання, відштовхнулась назад.

У голові Ліама пролунав один простий, але жахливий висновок: це не одноклітинний організм. Це — структура. І вона мала здатність активної реакції.

На поверхні кімната заповнилася підвищеним шумом: одну секунду — професійна тиша, іншу — голоси, що не могли домовитися, хто зараз мусить діяти. Еліс стиснула кулаки так, що кістки побіліли.

— Зменшіть швидкість наближення на 0,5 вузла, — наказала вона нарешті. — Починаємо обережну операцію з відвʼязування. Маніпулятор — ріжуча насадка. Підключіть короткі імпульси тепла — не повні розрізи, а тільки там, де нитки зачіпають канат. Ми не знаємо, що відрізання викличе.

Ліам підтвердив. Маніпулятор підсунувся ближче і загнав у товщу нитки маленьку насадку. Нитки скоротилися; звук, що нагадував скрегіт виделки по тарілці, пролунав знову — цього разу гучніше, як відповідь. І саме тоді, коли між командами панувала коротка надія, абонент підключений до скафандра відтворив новий сигнал — але не голос Мартіна. Це було щось інше: низький, ритмічний шепіт, що пройшов по всьому частотному діапазону рації й на мить зробив її непридатною.

Екран задрижів, і на мить у «Абесс-7» увімкнулися всі аварійні індикатори. Маніпулятор відскочив, як би вражений. Потім камера зафіксувала рух: велика луска піднялася, утворивши щось на кшталт щелепи чи заслону, і темрява накрила скафандр.

— Відступ! — голос Максвела звучав по-іншому, уже з відтінком відчаю. — Відходьте на дистанцію!