Глава 2

Командний центр “Aqualis Dynamics” нагадував нірку ховраха, виритого в надрах нафтової платформи. Стіни з гофрованого металу, вкриті шаром конденсату від вологого морського повітря, блищали під холодним синюватим світлом моніторів. Повітря пахло озоном від перегрітих серверів і свіжим еспресо, що витікав з кавомашини в кутку. Максвел сидів у своєму ергономічному кріслі — не згорнувшись калачиком, як жартував Мартін, а нахилившись уперед, з пальцями, стиснутими в кулаки на колінах. Його ноги, звісно, були на панелі, але зараз це не мало значення.

Тиша в навушниках була не просто відсутністю звуку. Вона тиснула, наче той самий океан, що ковтав Мартіна. Максвел моргнув, дивлячись на екран: графік кисню в скафандрі все ще пульсував — повільно, але стабільно. Серцебиття Мартіна, передане через біосенсори, прискорилося до ста двадцяти ударів за хвилину. А потім... ні. Графік згладжувався, ніби хтось стер його гумкою. Зв’язок обірвався о 14:47 за Грінвічем. Точнісінько.

— Мартін? — його голос, зазвичай спокійний і злегка іронічний, тремтів на краю паніки. — Мартін, чуєш мене? Відповідай, чорт забирай. Це не смішно.

Нічого. Лише легке потріскування статичного шуму, ніби океан сам шепотів у мікрофон. Максвел відкинувся назад, його крісло скрипнуло, і він ударив кулаком по панелі. Екран блимнув, викидаючи назовні купу даних: температура скафандра стабільна, тиск у нормі, але локатор... локатор показував останню позицію — три кілометри вниз, сто метрів від батискафа. І все. Жодного руху. Ніби Мартін завмер у часі.

Він не вагався. Натиснув кнопку загальної тривоги — червоне світло спалахнуло над дверима, і сирена завила коротким, пронизливим стогоном, що відлунював у коридорах платформи. Двері шарунули вбік, і в кімнату влетіла доктор Еліс Рейнольдс, її білий халат майорів, наче крила альбатроса. За нею — двоє техніків, ще сонних від обідньої перерви.

— Максвел, що сталось? — Еліс підбігла до консолі, її очі, гострі й сірі, як атлантичний туман, пробігли по екранах. — Я чула сигнал. Мартін?

Він кивнув, не відриваючи погляду від монітора. Біосенсори все ще надсилали дані — фрагментарно, через буфер, але надсилали. Кисень на шістдесят відсотках. Тиск у системі життєзабезпечення зростав — таласіум тримався, але костюм реагував на щось. На удар? На стиснення?

— Зв’язок обірвався. Він сказав, що щось рухається. Потім канат смикнуло, і... тиша. Локатор застиг. Але скафандр ще живий. Дивись, — він ткнув пальцем у графік. — Серцебиття скаче, але стабільне. Якщо це не зламаний сенсор.

Еліс нахилилася ближче, її пальці забігали по клавіатурі, запускаючи діагностику. Техніки вже снувалися навколо, підключаючи резервні лінії зв’язку. Один із них, молодий хлопець на ім’я Том, бурмотів щось про “емі-ви хвилі” і “первинні відлуння”.

— Глибина три кілометри, — пробурмотіла Еліс, її голос став холодним, як сталь. — Таласіум витримає тиск, але якщо канат порваний... Він на автономці. Години дві, максимум, доки рециркулятор не заб’ється. А якщо щось там, унизу... — Вона не договорила, але Максвел знав, що вона думає. Про тих “щось”. Про шепоти в архівах “Nereid”, які ніхто не озвучував уголос. Про зниклі субмарини з минулого століття, про дивні ехолоти, що малювали форми, яких не мало бути в океані.

Він згадав, як Мартін жартував перед спуском: “Якщо я знайду Атлантиду, то тільки щоб сказати їм, що їхній Wi-Fi паршивий”. Максвел тоді засміявся, але зараз цей спогад колов, як сіль на рані. Мартін не був просто напарником — він був тим, хто тягнув Максвела з депресії після розлучення, тим, хто вчив його дивитися на океан не як на ворога, а як на загадку. А тепер загадка ковтала його живцем.

— Запускаємо батискаф? — запитав Том, тримаючи в руках планшет з картою дна. — “Абесс-7” готовий за десять хвилин. Ми можемо бути там за півгодини.

Еліс похитала головою, не відриваючи очей від екрану.

— Ні. Не без схвалення згори. Корпорація не ризикуватиме ще одним апаратом на “примарний сигнал”. Спочатку гідролокатори. Максвел, дай повний скан з “Абесс-7”. І... спробуй пінг. Повний спектр частот. Якщо таласіум блокує, може, проб’ємося.

Максвел кивнув і ввів команди. Екран заповнився хвилями даних: сонар відправляв імпульси вниз, у прірву, і чекав відлуння. Секунди тягнулися, як хвилини. У кімнаті панувала напруга — дихання техніків, клацання клавіш, далекий гул хвиль, що били об платформу зверху.

Нарешті, відповідь прийшла. Не чітка, не зрозуміла. Екран заповнила розмита пляма — овальна, темна, розміром з вантажівку. Вона не рухалася, але й не була статичною: краї пульсували, ніби дихали. А в центрі... щось. Фрагмент форми скафандра? Руки? Шолом?

— Боже... — прошепотів Том, відступаючи від монітора. — Це... воно тримає його?

Максвел відчув, як шлунок стискається. Він увімкнув аудіо — і в навушниках пролунав звук. Тихий, віддалений, але чіткий. Не статичний шум. Не гудіння систем. Тертя. Повільне, ритмічне тертя, ніби щось гладке ковзало по таласіуму. А потім — стукіт. Металевий, глухий. Як удари по шолому зсередини.

— Мартін! — заволав Максвел, хапаючи мікрофон. — Тримайся, чуєш? Ми йдемо за тобою!

Але відповіді не було. Лише тертя посилилося, стало ближчим, наче та істота — чи що б то не було — почула його. І тоді екран блимнув червоним: біосенсори скафандра зафіксували удар. Перший. Потім другий. Серцебиття Мартіна злетіло до ста шістдесяти.

Еліс схопила комунікатор.

— Викликаю “Абесс-7”. Підготовка до спуску. І... повідомте раду директорів. Це не тренування! Це катастрофа.

Максвел не слухав. Він дивився на екран, де пляма повільно рушила — не вгору, не вниз, а вбік, у темряву. Канат, що звисав з батискафа, все ще тримався на місці. Але тепер до нього кріпилося щось нове. Щось, що тягнуло його в безодню.

І в останній мить, перед тим як сонар затих, у аудіо пролунав скрегіт, він був схожий на виделку яка ковзає по тарілці.

Тиша повернулася, але тепер вона була іншою. Не порожньою. Повною обіцянок. І жаху.