Глава 16. Ключ до чужих дверей

— У мене є дві новини, — оголосив Роббі, щойно команда зібралася в оперативній кімнаті. — Хороша: я знайшов список людей, які мали доступ до робочої станції в координаційному секторі порту. Погана: список довший, ніж моя історія пошуку роботи після коледжу.

— Ти шукав роботу? — здивувався Баррі.

— Я збирав інформацію про ринок праці.

— Ти три місяці грав у відеоігри.

— Це був аналіз індустрії.

— Продовжуйте, — попросив Коул. — Мені подобається, коли наші найкращі фахівці витрачають ранок на обговорення життєвих невдач Роббі.

— Ти теж можеш поділитися своїми, командире, — кинув Роббі.

— Можу. Але тоді нам доведеться продовжити на наступному тижні.

Вілла ледь усміхнулася, не відриваючись від екрана.

— Отже, список.

Роббі натиснув клавішу.

На моніторі з’явилися імена дванадцяти працівників портової адміністрації. Серед них були технічні спеціалісти, координатори змін і двоє керівників відділів.

— Це люди, які могли фізично користуватися терміналом, — пояснив він. — Але не всі мали право погоджувати ручні винятки. А з тих, хто мав, троє працювали в координаційному секторі.

Вілла пробіглася поглядом по списку.

— Натан Брукс. Двоє інших — Карен Мітчелл і Девід Прайс.

— Мітчелл була на зміні до шостої вечора, — додав Алларік. — Прайс того дня взагалі не був у порту. Принаймні, згідно з офіційним графіком.

— А Брукс? — запитав Коул.

— Його зміна закінчилася о сімнадцятій, — відповіла Вілла. — Але ми вже знаємо, що його обліковий запис використовували пізніше. Саме по собі це не доводить, що він був за терміналом.

Коул кивнув.

— Перевіримо всіх трьох. Не лише Брукса.

— Я вже перевірив доступні журнали, — сказав Роббі. — І знайшов одну дивну річ. За десять хвилин до редагування перепустки на терміналі відкривали архів технічних заявок.

Вілла перестала друкувати.

— Той самий архів, до якого хтось звертався після нашого першого запиту?

— Так. Але цього разу інший час. Я поки не можу підтвердити, що це була та сама людина. Журнал зберігає обліковий запис і термінал, а не обличчя користувача.

— Що саме відкривали в архіві? — запитав Коул.

— Запит на переміщення резервної робочої станції RS-14. Тієї самої, яка згодом фігурувала в документах як RS-41.

У кімнаті стало тихіше.

— Отже, перед зміною номера автомобіля хтось переглядав старий технічний запит, — підсумував Алларік. — А потім використали термінал у тому самому секторі для редагування перепустки.

— Це два пов’язані за часом факти, — уточнила Вілла. — Але ми ще не знаємо, чи пов’язані вони за змістом.

— І саме тому, — сказав Коул, — ми продовжуємо перевірку, а не збираємося до найближчого відділку з плакатом «Ми знайшли поганця».

Роббі підняв руку.

— А якщо плакат буде гарно оформлений?

— Тоді я змушу тебе друкувати ще й виправлення.

***

До полудня команда отримала першу відповідь на запит щодо фізичного доступу до термінала. У координаційному секторі використовували електронні перепустки. Вхід до приміщення фіксувався окремо від входу в комп’ютерну систему, але журнали зберігалися в різних підрозділах. Порт погодився передати дані про проходи за потрібний часовий проміжок. Алларік зіставив їх із журналами комп’ютерної активності.

— О 18:19 до сектора зайшли двоє працівників, — сказав він. — Один вийшов о 18:27. Другий залишався там до 18:44.

— Імена? — запитав Коул.

— Карен Мітчелл і технічний спеціаліст на ім’я Ітан Коулман.

— Хто з них залишився? — Вілла нахилилася над таблицею.

— Ітан Коулман.

Коул уважно переглянув записи.

— Чи мав він доступ до термінала?

— Фізично — так. За системними правами він міг відкривати технічний архів, але не мав права погоджувати ручні винятки для вантажів.

— Тоді навіщо йому було редагувати перепустку? — запитав Баррі.

— Ми не знаємо, чи редагував він її, — відповіла Вілла. — Він міг перебувати в приміщенні з іншою метою. А обліковий запис адміністратора могли використати без його участі.

— Зате тепер у нас є конкретна людина, з якою можна поговорити, — сказав Коул. — І ми маємо зробити це офіційно.

Вілла відкрила профіль Ітана Коулмана. Тридцять два роки, технічний спеціаліст портової інфраструктури, п’ять років роботи в адміністрації. Дисциплінарних стягнень у переданих документах не було.

— Його підпис стоїть під двома заявками на обслуговування резервної станції, — сказала вона. — Але це не означає, що він знав про маніпуляції з реєстром.

— Не означає, — погодився Коул. — Зате означає, що він може пояснити, хто мав доступ до станції та як вона працювала.

— Я поїду з тобою, — сказала Вілла.

Коул повернувся до неї.

— Я й не збирався їхати без спеціаліста з цифрових доказів.

— Як мило. Ти вже навчився просити про допомогу.

— Я командир. Я вмію делегувати.

— Звісно. Особливо коли делегувати можна мені.

— Ти хочеш, щоб я заперечував?

— Ні. Я хочу, щоб ти не заважав мені працювати.

Коул усміхнувся.

— Тоді нам обом доведеться постаратися.

***

Ітан Коулман зустрів їх у технічному корпусі порту. Він виявився невисоким чоловіком із темним волоссям і втомленим обличчям. На рукаві його робочої сорочки виднілася пляма мастила. Коли Коул показав посвідчення, Ітан не здивувався, але його погляд одразу ковзнув до Вілли.

— Ви щодо резервної станції?

— І щодо доступу до координаційного термінала, — відповів Коул. — Нам потрібно уточнити кілька деталей.

— Я вже передавав технічні звіти.

— Ми їх бачили. Саме тому й прийшли.

Ітан провів їх до невеликої кімнати з металевими шафами та старим столом. На стіні висів план технічного сектора, позначений кольоровими наліпками. Вілла зупинилася біля схеми.