Глава 15. Номер, якого не існувало

— Скажіть мені, що хтось уже знайшов власника цієї машини, — промовив Коул, заходячи до оперативної кімнати наступного ранку.

— Доброго ранку й тобі, сонце, — озвався Роббі, не відриваючись від монітора. — Ми теж раді тебе бачити.

— Роббі.

— Ні, власника поки не знайшли. Але я знайшов дещо цікавіше.

— Якщо ти знову зламав систему міської парковки…

— По-перше, це була система муніципального транспорту. По-друге, я не зламав її, а виявив недоліки захисту.

— По-третє, — вставив Алларік, — він отримав офіційне попередження.

— Ви всі чомусь запам’ятовуєте тільки погане.

Вілла сиділа за своїм столом, схилившись над документами. Її руді коси спадали на плечі, а на екрані поруч були відкриті записи про тимчасову перепустку.

— Роббі знайшов реєстраційний номер у старій базі транспортних засобів, — пояснила вона. — Але номер, який внесли в заявку на перепустку, не відповідає жодному автомобілю, зареєстрованому за Atlantic Meridian Logistics.

Коул підійшов до неї.

— Тобто його вигадали?

— Не обов’язково. Він міг належати орендованому автомобілю, підряднику або машині, яка не входить до їхнього автопарку. Нам потрібні дані з бази порту й офіційна відповідь компанії.

— Я вже відправив запит, — сказав Баррі, з’являючись із паперовим пакетом їжі. — І поки ми чекаємо, пропоную всім поїсти.

Роббі витріщився на пакет.

— Ти приніс сніданок?

— Так.

— Для всіх?

— Ні, Роббі. Для меблів. Звісно, для всіх.

Баррі поставив пакет на стіл, і кімнату наповнив запах свіжих сендвічів. Вілла потягнулася до одного.

— Дякую.

— Без цибулі, — сказав Баррі.

Вона глянула на нього.

— Ти пам’ятаєш?

— Я пам’ятаю все, що стосується їжі.

— Зворушливо, — сухо зауважив Алларік. — Якби ти так само пам’ятав деталі справи, ми б уже закрили її.

— Я пам’ятаю деталі справи. Просто їжа мені подобається більше.

Коул узяв собі сендвіч і сів на край вільного столу.

— Поки їмо, слухаємо. Роббі, що ти знайшов?

Той відсунув убік порожню чашку.

— Я зіставив час зміни номера з доступними журналами сервісних воріт. Заявку створили під обліковим записом чергового адміністратора, а потім відредагували. Проблема в тому, що сам адміністратор стверджує: він не змінював номер.

— Стверджує чи довів? — запитала Вілла.

— Стверджує. Він працював на іншому терміналі в момент редагування. Принаймні, так показує графік його активності.

— Це не виключає, що він міг увійти в систему з іншого пристрою, — сказала вона. — Але й не доводить, що саме він вніс зміни.

— Саме так. Я запросив журнал сесій і дані про термінал, з якого відредагували заявку.

Коул кивнув.

— Добре. Що з автомобілем?

— Ось тут починається справжня дивина.

Роббі вивів на великий екран копію заявки. У першій версії був номер вантажівки Atlantic Meridian Logistics. У другій — інший номер, якого не вдалося знайти в доступних реєстрах. А в третій версії, отриманій з архіву сервісних воріт, поле з номером узагалі було порожнім.

— Три версії одного документа, — сказав Баррі. — Це вже не помилка. Це якийсь конкурс.

— Ми не знаємо, чому з’явилася третя версія, — нагадала Вілла. — Можливо, це технічний шаблон або копія, створена до заповнення поля.

— Ти завжди так старанно шукаєш виправдання підозрюваним? — запитав Роббі.

Вона підняла на нього очі.

— Ні. Я просто не плутаю підозру з доказом. Раджу спробувати.

— Ох, мені подобається, коли ти така мила.

— А мені подобається, коли ти мовчиш. У кожного свої мрії.

Коул усміхнувся в сендвіч.

— Не заважайте одне одному. Ви обоє нестерпні, але іноді корисні.

— Командире, — обурився Роббі, — я вимагаю поваги.

— Відпрацюй її.

***

За годину надійшла відповідь від транспортної компанії. Баррі відкрив лист і прочитав його двічі.

— Вони підтверджують, що вантажівка, зазначена в першій версії заявки, справді була призначена для перевезення. Але водій повідомив про технічну несправність ще до прибуття в порт.

— Це ми вже знаємо, — сказав Коул.

— Так. Але компанія додає: заміну автомобіля погодили внутрішньо, а номер нового транспортного засобу мали передати портовому координатору окремим повідомленням. Копії цього повідомлення в них немає.

Вілла випросталася.

— Хто мав передати номер?

Баррі перевірив вкладення.

— Диспетчер, який оформлював заміну. Його звати Пітер Говард. Він сьогодні на зміні й погодився поговорити з нами.

— Чудово, — сказав Коул. — Їдемо до них.

— Усі? — запитав Роббі.

— Ні. Ти залишаєшся тут і працюєш із журналами доступу.

— Я так і знав.

— Ти сам сказав, що знайшов дещо цікаве. Тепер доведи, що воно цікаве не лише тобі.

Роббі театрально приклав руку до серця.

— Колись ви пошкодуєте, що недооцінювали мене.

— Ми не недооцінюємо тебе, — відгукнувся Алларік. — Ми просто маємо досвід.

***

Офіс Atlantic Meridian Logistics зустрів їх гулом телефонів, шелестом паперів і запахом кави, яка, схоже, давно втратила будь-яку надію на краще життя. Пітер Говард чекав у невеликій переговорній. Це був чоловік років сорока з втомленими очима й нервовою звичкою крутити ручку між пальцями.

— Я вже пояснював вашому колезі, — почав він, — що машина зламалася. Таке трапляється. Ми замовили заміну, щоб не затримувати вантаж.

— Який саме автомобіль ви призначили? — запитав Коул.

— Я не пам’ятаю номер напам’ять.

— У вас є запис?

— Має бути.

Говард відкрив ноутбук, увійшов у корпоративну систему й кілька хвилин шукав потрібний файл.

— Ось. Заявка на заміну транспортного засобу.

Вілла нахилилася ближче, але не торкалася екрана.

— Тут зазначено лише номер первісної вантажівки.