Протокол "Лисиця"

Глава 9. Хтось дивиться

О 08:03 Роббі Скай увірвався до оперативної кімнати з таким виразом обличчя, ніби щойно побачив привида.

— У мене дві новини.

Баррі, який сидів за столом із коробкою пончиків, навіть не підвів голови.

— Якщо перша — що ти знову зламав щось дороге, а друга — що не знаєш, як полагодити, залиш мене в спокої.

— Я нічого не зламав.

— Тоді це вже прогрес, — зауважив Алларік.

Роббі проігнорував їх і поклав планшет перед Коулом.

— Хтось переглядав архів технічних заявок після нашого запиту. Ми це вже знаємо. Але я перевірив часові мітки й знайшов дещо ще.

Коул відклав папери.

— Кажи.

— Обліковий запис внутрішньої координації відкривав не тільки заявку на переміщення станції. Він також переглядав журнал доступу до технічного сектору.

Вілла, яка щойно зайшла до кімнати, зупинилася.

— Коли?

— Учора. Через одинадцять хвилин після того, як адміністрація зареєструвала наш запит.

— Тобто хтось міг просто виконувати службові обов’язки, — сказала вона.

Роббі скривився.

— Ти могла б хоча б іноді дозволяти мені драматично подавати інформацію.

— Могла б. Але тоді ти б остаточно повірив у власну геніальність.

— Пізно. Я вже повірив.

Коул збільшив запис на планшеті.

— Чи можемо встановити, хто саме працював під цим обліковим записом?

— Поки що ні. Це спільний службовий профіль. Він використовується кількома працівниками.

— Отже, нам потрібен журнал робочих станцій, із яких заходили в архів, — сказала Вілла. — І графік змін працівників, які мали доступ.

— Уже запросив, — відповів Роббі. — Офіційно. Без злому, без феєрверків і без того, щоб Вілла дивилася на мене, ніби я збираюся влаштувати цифровий апокаліпсис.

— Ти сам щойно сказав «цифровий апокаліпсис».

— Це був художній вислів.

— Твій адвокат колись буде дуже зайнятий, — пробурмотів Алларік.

Коул підвівся.

— Добре. Чекаємо на відповідь адміністрації. До того часу перевіряємо інші напрямки. Ніхто не телефонує Міллеру, не звинувачує працівників порту й не поширює припущень за межами команди.

— А якщо мені дуже захочеться? — запитав Роббі.

— Тоді зателефонуєш Баррі й попросиш його пояснити, чому тобі не можна.

Баррі відсунув коробку з пончиками.

— Я поясню кулаками.

— Ось тому я й не хочу, щоб ти працював у відділі переговорів, — сказав Роббі.

***

До десятої ранку команда отримала відповідь на запит щодо старого контейнера. Перевізник надав копії транспортних накладних і підтвердження приймання вантажу. Документи були справжніми, але не повністю відповідали даним портової системи. У накладній значився контейнер із промисловими фільтрами. Номер збігався з одним із підозрілих записів. Однак час фактичного виїзду з порту відрізнявся від часу, зазначеного в електронному журналі. Різниця становила сорок сім хвилин.

— Сорок сім хвилин, — повторив Роббі. — Не п’ять. Не десять. Майже година.

— Це може бути затримка між фізичним скануванням і синхронізацією системи, — сказала Вілла.

— Може.

— А може бути, що вантаж виїхав іншим маршрутом, а запис виправили пізніше.

— Теж може.

Вона подивилася на нього.

— Ти сьогодні напрочуд згоден зі мною.

— Я вчуся. Це називається професійний розвиток.

Вілла повернулася до документів. У накладній було вказано, що вантажівка прибула до складу одержувача о 09:18. Проте підтвердження приймання містило час 10:06. Ще одна розбіжність. Вона виписала обидва часи й зіставила їх із даними про рух транспортного засобу.

— Роббі, знайди офіційні записи про маршрут цієї вантажівки. Нам потрібні лише дані, які перевізник погодиться надати через запит.

— Уже шукаю.

— І перевір, чи був у неї інший вантаж до або після цієї доставки.

— Ти думаєш, що контейнер могли підмінити?

— Я думаю, що в нас є три різні часові мітки, які не збігаються. Поки що цього достатньо, щоб поставити запитання.

Коул, який слухав їхню розмову, підійшов до столу.

— Якщо підтвердиться, що документи не відповідають фактичному маршруту, ми перевіримо перевізника. Але пам’ятайте: розбіжність у часі не дорівнює злочину.

— Ти сьогодні вже втретє нагадуєш нам про докази, — зауважив Роббі.

— А ти сьогодні вже втретє скаржишся на мою роботу.

— Я просто хочу, щоб ти знав: я помічаю твою послідовність.

— Дякую. Тепер працюй.

Роббі повернувся до монітора. Вілла ледь усміхнулася.

— Ти вмієш надихати людей.

— Я знаю.

— Це була не похвала.

— Я знаю й це.

Вона похитала головою, але усмішку приховати не змогла.

Опівдні Вілла пішла до архівного відділу, щоб забрати копії матеріалів, які вже підготували для M.I.D.A.S. Коул хотів супроводжувати її, але вона заперечила.

— Я просто заберу документи. Не збираюся штурмувати будівлю.

— Я цього не казав.

— Ти подивився на мене так, ніби вже обмірковував план евакуації.

— Це називається відповідальність командира.

— А це називається надмірна тривожність.

Коул подав їй папку.

— Візьми це із собою. Тут перелік документів, які ми запросили. Перевір, щоб нічого не пропустили.

Вілла взяла папку.

— Бачиш? Я можу впоратися сама.

— Я ніколи не казав, що не можеш.

Вона на мить затримала погляд на ньому.

— Добре.