Глава 8. Підпис під брехнею

О 09:12 ранку Роббі Скай оголосив, що ненавидить порт Маямі. О 09:14 — що ненавидить технічні журнали. А о 09:16 він урочисто заявив, що ненавидить усіх людей, які створили комп’ютери, але не передбачили появи людей на кшталт нього, яким доводиться розгрібати чужі помилки.

— Ти закінчив? — запитала Вілла, не відриваючись від монітора.

— Ні. Але я можу зробити перерву, якщо ти попросиш.

— Я прошу тебе працювати.

— Це не те саме, що попросити.

— Роббі.

— Працюю!

Він повернувся до клавіатури, демонстративно зітхнувши. У кімнаті пахло кавою, розігрітою їжею та легким відчаєм. Баррі сидів за дальнім столом і розбирав контейнер із куркою та рисом, Алларік переглядав корпоративні реєстри, а Коул стояв біля дошки з матеріалами справи. На дошці вже було кілька фотографій портових об’єктів, роздруківки журналів і список контейнерів, які потребували перевірки. Посередині червоним маркером було написано: ЕВАН МІЛЛЕР — ТЕХНІЧНИЙ ВІДДІЛ. Поруч Коул прикріпив копію заявки на переміщення резервної станції.

— Що ми маємо? — запитав він.

Роббі повернувся на кріслі.

— По-перше, Міллер справді погодив переміщення станції дванадцятого числа. По-друге, заявка містить номер обладнання, який не збігається з інвентарним номером, зазначеним у журналі обслуговування.

Вілла нарешті підняла голову.

— Наскільки не збігається?

— Настільки, що це не можна пояснити випадково переплутаною цифрою. У заявці зазначено станцію RS-14, а в журналі обслуговування — RS-41.

Баррі перестав жувати.

— Вони переплутали дві цифри?

— Або хтось використав документи від однієї станції для оформлення переміщення іншої, — відповіла Вілла.

Алларік перегорнув сторінку.

— RS-14 розташована в адміністративному секторі. RS-41 — у технічному. Між ними кілька коридорів і контрольовані двері.

— Тобто це не одна й та сама станція, — сказав Коул.

— За документами — ні, — підтвердила Вілла. — Але вчора ми оглядали обладнання, яке, за словами Міллера, відповідало нашому запиту. Якщо номер у заявці неправильний, потрібно з’ясувати, який саме пристрій переміщували.

— І чому він погодив документ із неправильним номером, — додав Коул.

Роббі постукав пальцями по столу.

— Є ще дещо. Заявку створили дванадцятого числа о 16:48. А її останню зміну внесли наступного ранку, о 06:11.

— Хто вніс зміну? — запитала Вілла.

— Ось тут починається найцікавіше. Обліковий запис належить адміністративному відділу. Але ім’я користувача не вказане в доступній копії журналу.

— Чудово, — сказала Вілла. — Ще один невідомий.

— Може, влаштуємо їм вечірку? — запропонував Роббі. — Запросимо всіх людей, які ховаються за системними обліковими записами. Нехай принесуть документи й щось до столу.

— Ти принесеш десерт, — сказав Баррі.

— Чому я?

— Бо якщо я принесу їжу, ти все з’їси дорогою.

— Це наклеп.

— Це статистика, — зауважив Алларік.

Коул підняв руку, припиняючи суперечку.

— Нам потрібні оригінали обох заявок і повна історія їхніх змін. Також перевірте, хто мав доступ до адміністративного облікового запису. Без припущень і без неофіційних спроб проникнути в чужі системи. Ми працюємо через законні запити.

— Зрозуміло, — сказала Вілла.

— Це стосується й тебе, Фокс.

Вона повільно повернулася до нього.

— Ти зараз дивишся на мене так, ніби я збиралася зламати портову систему.

— Я дивлюся на тебе так, ніби знаю, що ти здатна знайти в ній десять проблем, перш ніж хтось устигне сказати «дозвіл».

— Дев’ять, — поправила вона. — Я вже знайшла десять учора.

Роббі пирснув сміхом. Коул похитав головою, але не зміг приховати усмішки.

— Працюйте.

***

За годину команда отримала першу відповідь від портової адміністрації. Оригінали документів ще готували, але адміністрація підтвердила, що заявка на переміщення обладнання справді існувала. За її даними, станцію RS-41 тимчасово переміщували для технічного обслуговування. Однак у журналі фізичного доступу не було запису про те, хто саме перевозив обладнання.

— Як можна перемістити техніку без запису про доступ до приміщення? — запитав Баррі.

— Якщо використовували службовий коридор, у якому не працював зчитувач карток, — відповіла Вілла, — це можливо. Але тоді має бути паперовий журнал або інший спосіб зафіксувати переміщення.

— А якщо нічого немає?

— Тоді хтось порушив процедуру. Або записи неповні. Нам потрібно перевірити обидві версії.

Алларік повернув ноутбук до решти команди.

— Є список працівників, які мали доступ до технічного сектору. Міллер — один із шести. Ще троє працювали в той день. Один був у відпустці, а останній завершив зміну за дві години до створення заявки.

— Із цих шести хтось має зв’язок із перевізниками? — запитав Коул.

— Поки що ні. Але я перевіряю компанії, у яких вони працювали раніше, і їхні офіційні ділові зв’язки.

— Обережно, — сказала Вілла. — Сам факт знайомства з працівником перевізника нічого не доводить.

Алларік глянув на неї.

— Я знаю.

— Просто нагадую.

— Ти всім нагадуєш про те, що вони знають?

— Лише тим, хто іноді забуває.

— Вона тебе вже виховує, — повідомив Роббі Коула.

— Я помітив.

— І як тобі?

Коул навіть не підвів голови від документів.

— Продуктивно.

Вілла повільно повернулася до Роббі.

— Бачиш? Людина вчиться.

— Це страшніше за зниклий контейнер.

***

Ближче до обіду Вілла помітила ще одну дивність. У документах щодо RS-41 були два різні часи завершення технічного обслуговування. Один запис указував на 17:20 дванадцятого числа. Другий — на 06:34 наступного ранку. Вона відкрила обидва документи поруч.

— Роббі, підійди.

— Якщо це ще одна помилка в номері, я піду у відпустку.