Глава 7. Той, хто мав доступ

О 07:05 ранку Вілла Фокс уже стояла біля входу до портового комплексу. Вона приїхала на десять хвилин раніше за домовлений час, узяла каву в невеликому кіоску навпроти й устигла двічі переглянути нотатки, перш ніж на парковці з’явився знайомий темний позашляховик. Коул Рейс вийшов із машини, тримаючи в одній руці телефон, а в іншій — паперовий пакет.

— Ти завжди така нетерпляча? — запитав він, наближаючись.

— Лише коли знаю, що хтось запізниться.

Коул поглянув на годинник.

— Сім нуль п’ять.

— Саме так.

— Ми домовлялися на сьому п’ятнадцять.

— Я знаю.

— Тоді чому ти вже тут?

Вілла зробила ковток кави.

— Хотіла насолодитися десятьма хвилинами тиші перед тим, як ти почнеш ставити дурні запитання.

Коул розсміявся.

— А я привіз тобі сніданок. Тепер не знаю, чи варто віддавати.

Вілла перевела погляд на пакет.

— Що там?

— Не знаю. Можливо, щось отруйне.

— Ти приніс мені отруту?

— Я приніс тобі сніданок, а ти відразу шукаєш підступ. Мені подобається твоя довіра.

Вона забрала пакет із його рук.

— Довіра — це розкіш, командире.

— А безкоштовний сніданок?

— Це вже аргумент.

Коул похитав головою, усміхаючись. Він знав, що Вілла не любила, коли за неї вирішували. Не любила надмірної опіки, непроханих порад і людей, які плутали турботу з контролем. Тому він не сказав їй, що пам’ятав, як учора вона пропустила обід. Просто приніс їжу. І, судячи з того, як швидко вона відкрила пакет, тактика спрацювала.

— Якщо розповіси про це Роббі, я заперечуватиму, — попередила Вілла.

— Що саме?

— Що ти здатен на людські вчинки.

— Моя репутація буде врятована.

— Сподіваюся.

Вона дістала сніданок і рушила до контрольно-пропускного пункту. Коул пішов слідом.

— До речі, сьогодні ти працюєш за моїми правилами.

Вілла навіть не озирнулася.

— А я вже почала хвилюватися, що ти забув про свою улюблену звичку.

— Я серйозно. Ми не торкаємося станції без дозволу адміністратора, не підключаємо власні пристрої й не копіюємо жодних даних без фіксації процедури.

— Я знаю, як працює збереження цифрових доказів.

— Я знаю, що знаєш.

— Тоді навіщо повторюєш?

Коул подивився на неї збоку.

— Бо коли ти знаходиш щось цікаве, у тебе з’являється вираз обличчя, який змушує мене перевіряти, чи не збираєшся ти порушити щонайменше три правила.

Вілла нарешті повернулася до нього.

— Два.

— Що?

— Максимум два правила. Я не настільки безвідповідальна.

— Вражає. Тепер я почуваюся спокійніше.

— Рада допомогти.

***

Цього разу їх зустрів не Даніель Кросс, портовий координатор, із яким вони спілкувалися раніше, а чоловік у темно-синій сорочці з бейджем технічного відділу.

— Інспектор Рейс? Мене звати Еван Міллер. Я відповідаю за обслуговування резервних робочих станцій.

Коул потиснув йому руку.

— Дякую, що знайшли для нас час.

— Звісно. Адміністрація повідомила, що ви хочете оглянути одну зі станцій.

— Нам потрібні її технічні журнали, історія обслуговування та список працівників, які мали до неї фізичний доступ, — сказала Вілла.

Міллер перевів на неї погляд.

— Ви з цифрової експертизи?

— Так.

— Тоді, мабуть, розумієте, що журнали не завжди відображають повну картину. Частина даних автоматизована, частина зберігається окремо.

— Саме тому ми й просимо надати обидва набори даних.

Він на мить затримав погляд на ній, наче вирішував, чи варто продовжувати розмову в такому тоні.

— Звичайно. Я підготую все, що зможу отримати.

— Нам потрібні оригінальні записи, — уточнив Коул. — І документування кожного передавання даних.

— Розумію.

Міллер повів їх до технічного сектору. Дорогою він розповідав про планове обслуговування, оновлення систем і проблеми з обладнанням. Говорив упевнено, професійно й без очевидного хвилювання. Але Вілла помітила одну деталь. Коли Коул запитав, чи підключали до резервних станцій зовнішні пристрої протягом останнього місяця, Міллер відповів одразу.

— Ні, наскільки мені відомо.

Не «я перевірю». Не «зараз подивимося». Саме «ні». Надто швидко для людини, яка ще не відкрила жодного журналу. Вілла нічого не сказала. Поки що.

***

Резервна станція стояла в невеликій кімнаті за технічним коридором. Сірий корпус, два монітори, клавіатура й наклейка з інвентарним номером. На вигляд — нічого особливого. Міллер відчинив двері й пропустив їх усередину.

— Ця станція використовується для діагностики портової системи. Доступ мають кілька технічних працівників.

— Хто саме? — запитав Коул.

— Я підготую список.

Вілла присіла біля робочого столу, не торкаючись обладнання. На нижньому краї корпусу залишився прямокутний слід від старої наклейки. Поруч із ним виднівся невеликий подряпаний отвір для кріплення.

— Тут була інша інвентарна позначка? — запитала вона.

Міллер нахилився, щоб подивитися.

— Можливо. Обладнання іноді переміщують між секторами.

— І кожне переміщення фіксується?

— Так, звісно.

— Тоді цей номер має бути в журналі.

— Має.

Вілла підвелася.

— Чудово. Перевіримо.

Коул нічого не коментував, але Вілла відчула, що він помітив її інтерес до цієї деталі.

— А тепер, — сказав він Міллеру, — нам потрібні журнали технічного обслуговування за останні тридцять днів.

— Я можу отримати їх із центрального відділу.

— Скільки часу це займе?

— Годину. Можливо, трохи більше.

— Тоді ми почекаємо.

На обличчі Міллера промайнула ледь помітна зміна. Не страх. Радше роздратування людини, чий робочий день щойно став значно довшим.

— Звичайно, інспекторе.

Коли він вийшов, Вілла повернулася до Коула.