Глава 5. Неприємні збіги

— Я хочу офіційно заявити, що ненавиджу порти.

Роббі кинув рюкзак на стіл і впав у крісло так, наче щойно пробіг марафон, урятував трьох заручників і особисто витягнув контейнер зі зброєю з океану. Вілла навіть не підняла голови від ноутбука.

— Ти провів там дві години.

— Дві години й сорок сім хвилин.

— О, пробач. Не знала, що ти ведеш щоденник страждань.

— Веду. Сьогоднішній запис буде особливо емоційним.

— Назви його «Як я програв жінці, яка працює тут третій день».

Роббі різко випростався.

— Я тобі не програв!

— Тоді чому ти досі говориш про це?

— Бо ти…

— Роббі, — озвався Коул зі свого кабінету, навіть не показуючись у дверях. — Якщо ти ще раз закричиш, я призначу тебе відповідальним за архів.

Роббі миттєво замовк. Вілла повільно повернула голову до нього.

— Архів?

— Не смій.

— Старі папки, пил, жодного комп’ютера…

— Фокс.

— …і ти в окулярах, які постійно сповзають на ніс.

— Я знайду спосіб зіпсувати тобі життя.

— Стань у чергу.

З кабінету Коула долинув сміх. Роббі подивився на стелю.

— Я працюю з психопатами.

— Ні, — сказав Алларік, проходячи повз із папкою. — Ти працюєш із людьми, які вже встигли тебе вивчити.

— Це ще гірше.

Баррі поставив на стіл великий паперовий пакет.

— Їжа.

Роббі миттєво повернувся до нього.

— Я завжди знав, що ти найкращий у цій команді.

— Ти сказав те саме про мене вчора, коли я приніс пончики.

— Я багатогранна людина.

— Ти голодна людина, — виправив Алларік.

Вілла нарешті відірвалася від екрана й потягнулася до пакета.

— Що там?

— Сендвічі. І я взяв тобі той, що ти замовляла вчора.

Вона здивовано подивилася на Баррі.

— Ти запам’ятав?

Він знизав плечима.

— Ти сказала, що не любиш цибулю.

— Я не казала, що не люблю. Я сказала, що не хочу, аби вона залишалася в мене в роті ще три години.

— Для мене це одне й те саме.

Вілла посміхнулася.

— Дякую, Баррі.

— Їж, поки Роббі не побачив, що в тебе більше м’яса.

— Я все чув! — обурився Роббі.

— На те й розраховано.

Вілла взяла сендвіч і повернулася до ноутбука. Уперше за довгий час вона почувалася в робочому приміщенні не гостею, яка намагається заслужити право залишитися, а людиною, для якої тут уже знайшлося місце. Це було приємне відчуття. Трохи небезпечне, якщо чесно. Бо вона ще не вирішила, чи готова прив’язуватися до цих людей. Але, схоже, команда вже вирішила за неї.

***

— У нас проблема.

Голос Коула миттєво змінив атмосферу в кімнаті. Він вийшов зі свого кабінету з планшетом у руці. Усмішки зникли, жарти стихли.

— Адміністрація порту надіслала нам список працівників, які мали доступ до технічного сектора протягом тижня перед зникненням контейнера.

— І? — запитав Алларік.

— Двоє людей, чиї облікові записи використовувалися в підозрілий час, офіційно не працювали в ті зміни.

Роббі повільно відклав сендвіч.

— Тобто хтось скористався їхніми обліковими записами?

— Або журнали були змінені, — відповіла Вілла.

Коул поклав планшет на стіл.

— Саме це нам і потрібно з’ясувати.

Вілла підсунула до себе список. Два імені. Дві посади. Два облікові записи, які мали доступ до системи обліку вантажів. Вона почала переглядати часові позначки.

— Ось перший працівник. Його зміна закінчилася о двадцять другій. Але його обліковий запис використовувався о другій чотирнадцять ночі.

— Він міг залишитися на території, — припустив Баррі.

— Міг, — погодилася Вілла. — Але тоді має бути запис про його перебування.

— А другий? — запитав Коул.

Вілла відкрила наступний рядок.

— Другий працівник був у відпустці.

Роббі свиснув.

— Це вже схоже на дуже поганий збіг.

— Збіги трапляються, — сказав Коул. — Але два облікові записи, використані поза робочим часом, один із яких належить людині у відпустці, — достатня причина перевірити журнали докладніше.

Вілла відкрила додаткове вікно.

— Дайте мені кілька хвилин.

— Що шукаєш? — запитав Роббі.

— Повторювані шаблони.

— Які саме?

— Якщо хтось підмінив дані, йому потрібно було зберегти видимість звичайної роботи системи. Тож я перевірю, чи є подібні зміни в інших записах.

Роббі вже підсунув своє крісло ближче.

— Я візьму журнали резервного сервера.

— Чудово. Тільки не торкайся моїх налаштувань.

— Я ніколи не торкаюся чужих налаштувань.

Вілла повільно повернула голову. Роббі зітхнув.

— Добре. Один раз торкався.

— Чотири.

— Три з половиною!

— Як можна торкнутися налаштувань наполовину?

— Я не знаю! Я був молодий!

— Тобі двадцять три.

— Саме так. Майже старий.

Коул потер перенісся.

— Я залишу вас двох на десять хвилин, а потім повернуся. Якщо за цей час ви не знайдете нічого корисного, я розсаджу вас по різних кінцях кімнати.

— Це не школа, — сказав Роббі.

— Тоді поводься як дорослий.

— Це вже занадто.

Коул пішов до кабінету. Вілла й Роббі одночасно повернулися до моніторів. І цього разу працювали мовчки. Майже.

— Ти неправильно фільтруєш записи, — сказала Вілла за хвилину.

— Я фільтрую їх ідеально.

— Ти виключив автоматичні запити.

— Бо вони не мають значення.

— Мають, якщо хтось використав автоматичний запит, щоб замаскувати ручне втручання.

Роббі подивився на неї. Потім на екран. Потім знову на неї.

— Ненавиджу, коли ти маєш рацію.

— Звикай.

Він змінив фільтр. За кілька секунд на екрані з’явилася нова група записів. Роббі перестав усміхатися.

— Ого.

Вілла нахилилася ближче. У журналах повторювалася однакова послідовність: звичайний автоматичний запит, короткий проміжок часу, зміна даних, а потім ще один автоматичний запит, який створював враження, ніби система працювала нормально. Хтось не просто видаляв інформацію. Хтось переписував історію.