Глава 4. Територія брехні

О 07:20 ранку порт Маямі вже жив своїм звичним життям. Величезні вантажні крани повільно переміщували контейнери, тягачі тягнули за собою причепи, а працівники в сигнальних жилетах поспішали між рядами металевих конструкцій. Над водою висів легкий серпанок, крізь який пробивалося сонце. Здавалося, тут усе працювало чітко й злагоджено. Саме це Віллі не подобалося найбільше. Коли щось ішло не так, люди зазвичай намагалися переконати тебе, що все гаразд. А порт виглядав надто звичайним для місця, звідки зник контейнер зі зброєю.

— Ти дивишся на порт так, ніби збираєшся його заарештувати, — озвався Коул.

Вілла стояла біля службового автомобіля M.I.D.A.S., схрестивши руки на грудях.

— Я просто оцінюю місцевість.

— І який вердикт?

— Поки що підозрілий.

— У тебе всі підозрілі?

— Ні. Деякі просто нестерпні.

Коул усміхнувся.

— Доброго ранку й тобі, Лисице.

— Ранок був би кращим, якби ти перестав розмовляти до того, як я вип’ю каву.

Він простягнув їй стаканчик. Вілла перевела погляд із кави на нього.

— Ти серйозно?

— Ні, я вирішив пожартувати й приніс тобі гарячий напій у надії, що ти обіллєш ним мене.

Вона взяла стаканчик.

— Обережно, командире. Ще трохи — і я почну думати, що ти запам’ятовуєш мої вподобання.

— Не хвилюйся. Я запам’ятовую вподобання всіх своїх співробітників.

— І що любить Роббі?

— Щоб його не чіпали до десятої ранку.

— А Алларік?

— Щоб його не чіпали взагалі.

— А Баррі?

— Щоб усі їли.

— Тоді ти справді уважний керівник.

— Бачиш? А ти сумнівалася.

Вілла зробила ковток кави, приховуючи усмішку. Вона не збиралася визнавати, що цей жест їй сподобався. Особливо після того, як сама чітко дала зрозуміти: між ними нічого немає. І нічого не повинно бути. Коул, зі свого боку, не став нагадувати їй про вчорашню розмову. Він лише кивнув на стаканчик у її руках.

— Не отруєна?

— Поки що ні.

— Шкода. Я вже придумав, що напишу у звіті.

— Напиши, що командир загинув через власну самовпевненість. Це буде найточніший звіт у твоєму житті.

— Ти завжди така мила з людьми, які приносять тобі каву?

— Ні. Зазвичай я просто дякую.

— А мені?

Вілла підняла на нього смарагдові очі.

— Дякую, командире.

Вона вимовила це настільки бездоганно ввічливо, що Коул одразу зрозумів: щойно його образили.

І, що найгірше, йому це сподобалося.

— Ви вже закінчили свій ранковий ритуал? — запитав Роббі, виходячи з автомобіля. — Чи нам дати вам ще п’ять хвилин і поставити табличку «Не турбувати»?

— Ще одне слово, Скаю, і ти сьогодні працюватимеш із паперовими документами, — відповів Коул.

Роббі завмер.

— Це жорстоко.

— Це ефективно.

— Вілло, ти чула? Він погрожує мені.

— Чула.

— І?

Вона зробила ще один ковток кави.

— Я вважаю, що паперові документи допоможуть тобі розвинути терпіння.

Алларік, який щойно підійшов до них, коротко хмикнув.

— Вона швидко адаптується.

— Я починаю шкодувати, що ми її найняли, — пробурмотів Роббі.

— Пізно, — сказав Баррі, зачиняючи дверцята автомобіля. — Вона вже знає, де ми працюємо.

— І де ви обідаєте, — додала Вілла.

— Оце справді проблема, — зітхнув Роббі.

Коул подивився на команду.

— Гаразд, клоуни. Працюємо.

— Він назвав нас клоунами, — прошепотів Роббі.

— Запиши це у свій щоденник, — порадив Алларік.

— У мене немає щоденника.

— Тепер є причина його завести.

Вілла засміялася й рушила за Коулом до адміністративної будівлі. Вона ще не знала, що вже за кілька хвилин сміятися їй зовсім не захочеться.

***

Представник адміністрації порту чекав на них біля входу. Чоловік років п’ятдесяти, у світлій сорочці з ідеально випрасуваними рукавами, тримав у руках планшет. Його бейдж повідомляв, що він — Деніел Кросс, координатор вантажних операцій. Він потиснув руку Коулу, привітав інших і лише тоді перевів погляд на Віллу. На мить його усмішка завмерла. Ледь помітно. Але Вілла помітила.

— Це Вілла Фокс, наш спеціаліст із цифрових розслідувань, — представив її Коул. — Вона працюватиме з журналами доступу та електронними записами.

— Звичайно, — відповів Кросс. — Ми готові надати всю необхідну інформацію.

— Чудово, — сказала Вілла. — Тоді почнемо з повного журналу переміщень контейнера, а також історії змін його статусу.

Кросс кивнув.

— Усі дані вже передані вашому підрозділу.

— Не всі.

Усмішка чоловіка стала трохи менш упевненою.

— Перепрошую?

— У переданих файлах відсутні кілька записів технічного обслуговування. Крім того, часові позначки в одному з журналів не збігаються з послідовністю серверних відповідей.

Роббі поруч ледь помітно підняв брови. Він уже відкрив рот, щоб щось додати, але Вілла випередила його:

— Ми хотіли б переглянути оригінальні записи.

Кросс опустив очі до планшета.

— Можливо, сталася технічна помилка.

— Можливо, — погодилася Вілла. — Саме тому ми й хочемо перевірити оригінали.

Чоловік помовчав секунду довше, ніж було потрібно.

— Звісно. Я організую доступ.

Коул уважно спостерігав за ним.

— Дякую, містере Кроссе. Нам також потрібен супровід до технічного сектора, де обслуговується система обліку вантажів.

— Це доведеться окремо погодити.

— Ми подавали запит учора, — зауважив Коул.

— Так, але є певні процедури безпеки.

— Ми поліція. І розслідуємо зникнення контейнера, який, згідно з вашими записами, досі перебуває на території порту.

Кросс знову усміхнувся.

Цього разу усмішка не дійшла до його очей.

— Звичайно, детективе. Я розумію.

Вілла подивилася на чоловіка, потім на його планшет. На екрані на мить з’явилося сповіщення. Вона встигла прочитати лише кілька слів: «Запит на доступ відхилено…» Кросс одразу заблокував екран. Надто швидко. Вілла нічого не сказала. Поки що.