Глава 2. Просто секс

Коул Рейс приїхав на роботу о сьомій двадцять. На цілих сорок хвилин раніше, ніж зазвичай. Для більшості людей це могло б означати, що командир вирішив нарешті стати відповідальнішим, переглянути ранкові звіти або просто випити кави в тиші, поки ніхто не встиг зіпсувати йому настрій. Для людей, які знали Коула, це означало лише одне: щось було не так.

Він припаркував свій позашляховик цього разу рівно між лініями — бездоганно, майже демонстративно, наче хотів довести самому собі, що здатен поводитися як нормальна людина. У руці тримав два паперові стаканчики з кавою. Один — звичайний, чорний. Другий — із карамельним сиропом, молоком і додатковим еспресо. Коул подивився на другий стаканчик, скривився й пробурмотів:

— Це не кава. Це злочин проти кавових зерен.

Але стаканчик не викинув. О сьомій тридцять дві він уже сидів у своєму кабінеті, удаючи, що уважно читає звіт про минулу операцію. Насправді він устиг перечитати один і той самий абзац чотири рази й жодного разу не запам’ятав, про що там ішлося. О сьомій тридцять сім у дверях з’явився Роббі. Він зупинився на порозі, подивився на годинник, потім на Коула, потім знову на годинник.

— Ні.

Коул навіть не підняв голови.

— Доброго ранку, Заєць.

— Ні, — повторив Роббі й повільно зайшов до кабінету. — Я ще не прокинувся. Це галюцинація. Ти не можеш бути тут раніше за мене.

— Як бачиш, можу.

— Ти хворий?

— Ні.

— Тебе звільнили з посади й забули повідомити?

— Роббі.

— Ти програв парі й тепер мусиш приходити на роботу до світанку?

Коул нарешті підвів на нього погляд.

— Ти закінчив?

— Навіть не близько.

Роббі перевів очі на стаканчики.

Його обличчя повільно розпливлося в усмішці.

— О-о-о.

— Навіть не думай.

— Я ще нічого не сказав.

— Ти вже сказав це своїм обличчям.

— А що не так із моїм обличчям? Воно відображає щиру цікавість до життя колеги.

— Воно відображає бажання отримати додаткову роботу.

— Зрозумів. Мовчу.

Роббі підняв руки, розвернувся й вийшов. Але вже з коридору долинуло його веселе:

— До речі, якщо раптом знадобиться допомога з вибором квітів, я знаю чудовий магазин!

— Скай!

Сміх Роббі віддалився коридором. Коул заплющив очі й повільно видихнув. Чудово. День ще навіть не почався, а його вже хотілося когось придушити. І все через одну рудоволосу проблему.

***

Вілла приїхала о сьомій п’ятдесят. Вона виглядала так, наче чудово виспалася, хоча насправді сон цієї ночі був далеко не єдиним, про що вона думала. Руде волосся було заплетене у дві звичні коси, на плечі висіла сумка, а в руці вона тримала телефон, переглядаючи повідомлення.

Вілла зайшла до офісу, привіталася з Роббі, який саме намагався змусити кавовий автомат видати щось придатне до вживання, і попрямувала до свого робочого місця.

— Доброго ранку, Лисице, — кинув він. — Як спалося?

— Чудово. А тобі?

— Теж чудово. Особливо після того, як я дізнався, що наш командир сьогодні вирішив стати зразковим працівником.

Вілла на мить затримала погляд на ньому.

— Він захворів?

— Ось! Саме це я й запитав!

— І що сказав?

— Що ні.

— Тоді, можливо, просто втратив здоровий глузд.

— Я знав, що ми порозуміємося.

Вілла усміхнулася й рушила далі. Вона ще не встигла дістатися свого столу, коли побачила Коула. Він стояв біля дверей кабінету, тримаючи два стаканчики. Їхні погляди зустрілися. На обличчі Коула з’явилася та сама самовпевнена усмішка, від якої, як Вілла вже встигла з’ясувати, краще було триматися подалі. Або, навпаки, підходити ближче. Залежно від настрою.

— Доброго ранку, Лисице.

— Командире.

Він простягнув їй стаканчик.

— Твоя кава.

Вілла здивовано глянула на нього, потім на стаканчик.

— Моя?

— Ні, Роббі. Але я вирішив, що він сьогодні заслуговує на покарання.

Вона тихо засміялася й прийняла каву.

— Карамельний сироп, додатковий еспресо й молоко, — перелічив Коул. — Бариста сказала, що це популярне замовлення.

— Ти запитував баристу, що мені подобається?

— Я запитував, що в них найменше схоже на каву. Вона сама зробила висновки.

— Звісно.

Вілла опустила погляд на стаканчик. Її губи ледь помітно вигнулися в усмішці, але вже за мить вона підняла очі на Коула. Прямо в його яскраво-блакитні очі.

— Дякую.

Він кивнув, наче це була найзвичайнісінька річ у світі.

— Нема за що.

Вілла зробила невелику паузу.

— Командире, ти ж розумієш, що це був просто секс?

Усмішка Коула не зникла. Але на якусь частку секунди стала нерухомою. Лише на мить. Достатньо коротку, щоб більшість людей нічого не помітила. Вілла помітила.

— Доброго ранку й тобі, — відповів він.

— Я просто уточнюю, щоб ми однаково розуміли ситуацію.

— Не хвилюйся. Я чудово розумію ситуацію.

— Чудово.

— Просто секс. Жодних очікувань, жодних зобов’язань, жодних незручних розмов біля кавового автомата.

— Бачиш, як легко ми порозумілися?

— Майже бездоганно.

Вілла зробила ковток кави. Її очі на секунду заплющилися від задоволення. Коул це помітив. Звісно, помітив.

— Смачно? — запитав він.

— Дуже.

— Радію, що зміг хоч раз зробити щось правильно.

— Не поспішай із висновками. День ще довгий.

Вона обійшла його й попрямувала до свого столу, залишивши Коула в коридорі з порожнім відчуттям, що він щойно програв суперечку, якої навіть не встиг почати.

— Вілло!

Вона озирнулася через плече.

— Так, командире?

— Наступного разу можеш просто сказати, яку каву хочеш.

Вілла всміхнулася.

— Наступного разу?

Роббі, який саме визирнув із-за монітора, беззвучно роззявив рота. Коул не відвів погляду.

— Якщо ти продовжиш пити цю каву, то, очевидно, вона тобі знадобиться знову.