Глава 1. Ласково просимо до M.I.D.A.S.

Перше, що Вілла Фокс дізналася про M.I.D.A.S., — тут ніхто не вмів паркуватися.

Друге — люди, які вважали себе елітним підрозділом поліції, очевидно, не вважали за потрібне прибирати порожні стаканчики з кавою.

Третє — якщо чорний позашляховик із затемненими вікнами займав два паркувальні місця, це, мабуть, теж було частиною якоїсь секретної тактичної доктрини.

Вілла заглушила двигун свого автомобіля, подивилася на позашляховик, потім на вільне місце за ним і знову на позашляховик.

— Вражаюче, — пробурмотіла вона. — Відділ найкращих оперативників міста, а рівень загрози починається з паркування.

Вона залишила машину трохи далі й вийшла на сонце. На ній були чорні джинси, темно-зелена футболка й легка куртка. Дві довгі руді коси спадали майже до талії. На плечі висіла сумка з ноутбуком, документами та кількома речами, які вона воліла тримати при собі.

Вілла не нервувала. Принаймні вона називала це саме так. Вона просто перевіряла час на телефоні кожні тридцять секунд і вже втретє подумки складала список причин, через які новий підрозділ міг виявитися нестерпним. Вона не любила людей, які плутали гучний голос із лідерством. Не любила тих, хто вважав, що посада робить їх розумнішими. І найбільше не любила, коли її недооцінювали, перш ніж вона встигала відкрити рот.

 Отже, перспективи були чудові.

***

— Ти новенька?

Вілла обернулася. Перед нею стояв молодий чоловік із коротким каштановим волоссям, скуйовдженим так, ніби він спав на клавіатурі. Він був високий і худорлявий, із карими очима та обличчям людини, яка щойно виграла суперечку, хоча ніхто не пам’ятав, щоб вона починалася. У руці він тримав два стаканчики кави.

— А ти місцевий екскурсовод? — запитала Вілла.

— Ні. Я людина, яка намагається зрозуміти, чому хтось припаркувався так, наче в нього чотири автомобілі.

— Тоді ми вже маємо щось спільне.

Він простежив за її поглядом до чорного позашляховика.

— А-а. Це машина Коула.

— І він завжди так паркується?

— Ні. Іноді він займає три місця.

Вілла повільно кивнула.

— Відчуваю, що ми з ним не подружимося.

— О, ти навіть не уявляєш, наскільки це може бути весело.

Він простягнув їй один стаканчик.

— Роббі Скай. Кіберзлочини, цифрова криміналістика, мережі, сервери, чужі паролі й випадкові нервові зриви, коли хтось називає перезавантаження комп’ютера повноцінним методом розслідування.

Вілла прийняла каву.

— Вілла Фокс. Кіберзлочини, цифрова криміналістика, мережі, сервери, чужі паролі й нервові зриви, коли хтось пояснює мені, що жінкам не місце в оперативному підрозділі.

Роббі завмер. Потім повільно всміхнувся.

— О, ні. Ти мені подобаєшся.

— Ти кажеш це всім новим колегам?

— Тільки тим, хто ще не встиг зламати наш сервер.

— Дай мені годину.

— Ось тепер я справді хвилююся.

Вони рушили до входу.

— До речі, — сказав Роббі, відчиняючи двері, — якщо Коул запитає, чи вмієш ти працювати в команді, не кажи, що так.

— Чому?

— Бо він одразу попросить довести це.

— А якщо скажу, що ні?

— Тоді він попросить довести це ще швидше.

Вілла зробила ковток кави.

— Чудово. У вас тут завжди так гостинно?

— Ні. Сьогодні ми ще не влаштували пожежу.

— Сьогодні?

— Не хвилюйся. Я знаю, де вогнегасники.

Вілла вирішила, що їй, можливо, сподобається цей хлопець. Можливо.

***

Офіс M.I.D.A.S. розташовувався на другому поверсі будівлі, яка зовні скидалася на звичайний адміністративний центр. Усередині все було значно цікавіше. Кілька кабінетів, кімната для нарад, приміщення з обладнанням для цифрової криміналістики, невеликий тренувальний простір і стіна з моніторами, на яких відображалися карти, оперативні зведення та поточні завдання. Усе виглядало функціонально. І трохи так, наче хтось дав групі надзвичайно здібних людей бюджет, ключі від будівлі й жодних інструкцій щодо побуту.

— Вона прийшла! — оголосив Роббі, щойно вони переступили поріг загального залу. — І поки що не вбила мене. Це хороший знак.

— Ти знайомишся з людьми так, ніби намагаєшся змусити їх передумати працювати тут? — запитав чоловічий голос.

Біля великого столу стояв кремезний чоловік із темно-коричневою шкірою, широкими плечима й руками, вкритими татуюваннями. Його коротке волосся було підстрижене майже під нуль. Він тримав у руках контейнер із їжею. Він поглянув на Віллу, і його суворе обличчя одразу пом’якшилося.

— Ти, мабуть, Вілла. Баррі Грейвз. Але всі називають мене Ведмедем.

Вілла потиснула йому руку.

— Через характер?

— Через розмір.

— Цікаво.

— Я намагаюся не брехати новим колегам.

Баррі відсунув контейнер, звільняючи місце на столі.

— Ти снідала?

— Кавою.

Він подивився на неї так, наче вона щойно зізналася в особливо тяжкому злочині.

— Це не сніданок.

— Я підозрювала, що тут є певна система харчування.

— Є. І вона полягає в тому, що люди їдять нормальну їжу.

— А якщо я не голодна?

— Тоді поїси пізніше.

— А якщо я відмовлюся?

Баррі повільно всміхнувся.

— Тоді я почну хвилюватися.

Роббі нахилився до Вілли.

— Не сперечайся з ним щодо їжі. Він одного разу приніс мені суп, коли я захворів, і залишився в мене на дві години, щоб переконатися, що я його з’їв.

— Ти мав температуру, — спокійно відповів Баррі.

— Я мав гідність.

— Ти мав тридцять дев’ять.

Вілла засміялася.

— Добре. Здається, я зрозуміла правила.

— Ні, — пролунав інший голос. — Щоб зрозуміти правила, потрібно спочатку побачити, як їх порушують.

Чоловік, який увійшов із сусіднього коридору, виглядав зовсім інакше, ніж Баррі. Високий, стрункий, із довгим чорним волоссям, зібраним у хвіст, і зеленими очима, в яких постійно ховалася тінь іронії. Він зупинився навпроти Вілли й уважно оглянув її. Не оцінюючи одяг. Не розглядаючи обличчя. Він ніби намагався зрозуміти, що вона помітить першою.