Розділ 5: П'ятий елемент

Удар об підлогу майстерні так і не стався. Замість твердого бетону Марина відчула... розчинення. Це було схоже на падіння в океан, який складався не з води, а з чистої логіки та світла.

Тут не було "верху" чи "низу". Стіни її квартири розтягнулися в нескінченні скляні коридори, де кожна порошинка в повітрі перетворилася на складну геометричну фігуру. Марина зрозуміла, що її відчуття більше не розділені: вона не "бачила" і "розуміла" окремо. Це був єдиний синхронний потік. Вона знала форму кожного звуку і відчувала колір кожної думки.

— Глітч? — покликала вона. Її голос розсипався на мільярди кристалів, що відбилися від граней простору.

— Я... я бачу все, Марина, — голос Глітча в телефоні звучав дивно, він став об’ємним, наче лунав звідусіль водночас. — Мій код... він більше не лінійний. Я відчуваю кожен свій біт як фізичну точку в просторі.

Марина озирнулася. Вона була всередині структури, яку вони так довго будували. Але щось було не так. Тесеракт, який мав бути чотиривимірним, раптом почав тремтіти й розширюватися. Її присутність, її пильний, усвідомлений погляд став тією самою останньою змінною, якої бракувало рівнянню.

Вона раптом усвідомила це з кришталевою чіткістю: її мозок, цей біологічний квантовий комп’ютер, додав у систему нову вісь. Під її пильним "п'ятим поглядом" структура почала вивертатися сама в себе, додаючи ще один вимір.

— Це вже не тесеракт, Глітч... — прошепотіла вона, торкаючись рукою стіни, що складалася з тисяч її власних відображень у різні моменти життя. — Ми в пентаракті.

П'ятий вимір розквітав навколо неї, як фрактальна квітка. Вона бачила не просто простір, вона бачила ймовірності. Ось вона в підвалі. Ось вона в 2526 році. Ось вона ще дитиною грається з першим конструктором. Всі ці часові лінії були поруч, на відстані витягнутої руки.

— Статистика успіху... — почав Глітч, але замовк. — Статистика більше не має значення. Ми самі стали статистикою. Марина, ти тепер не просто спостерігач. Ти — частина.

Вона зробила крок уперед. Хоча всі органи чуття Марини майже нічого не ловили в звичному сенсі, її мозок перетворився на надпотужний приймач. Тут, у серці пентаракта, єдиною опорою була її власна свідомість. Вона відчувала, як кожен її рух створює нову реальність, а кожна думка миттєво змінює геометрію навколишнього хаосу.

Раптом Марина завмерла. Серед мільярдів мерехтливих кадрів вона побачила щось знайоме.

— Стоп... до цього я бачила себе в різних відрізках часу, але це... — вона підійшла ближче до однієї з ймовірних версій себе і вигукнула: — У мене тут є кішка!

Вона важко зітхнула, розглядаючи ту, іншу Марину, яка спокійно гладила пухнасте створіння.

— Я завжди хотіла тваринку, а маю тебе, Глітч. Хоча з тобою менше клопоту: тобі потрібні лише вайфай і зарядка.

Вона сумно всміхнулася, але раптом її осяяло:

— Стривай, це не наша часова лінія. Це альтернативна реальність. Вкусіть мене, це ж справжній мультивсесвіт!

Захоплена розгляданням інших життів, Марина не помітила, як Глітч перестав реагувати. Матерія навколо почала рухатися занадто помітно, і це не віщувало нічого доброго. Простір почав реагувати на неї як на прибульця, як на вірус. Замість температури чи кашлю Всесвіт відповів здриганням, вібраціями та нищівними коливаннями.

Простори Калабі-Яу навколо неї почали відкриватися, вивертатися і з гуркотом зачинятися. Це було схоже на те, як імунна система бореться з інфекцією, намагаючись знищити чужорідний елемент.

Нарешті переставши ловити ротом мух, мандрівниця в паніці звернулася по допомогу до єдиного друга:

— Глітч! Що мені робити?

Тиша. Секунда розчарування була гострою, як лезо.

— Тааак... які були шанси зловити вайфай у квантовому просторі?! — вона важко видихнула. — Зовсім одна.

Простір знову здригнувся, на цей раз сильніше. Коли Марина вже встигла нафантазувати собі найжахливіший сценарій вічного блукання в порожнечі, Всесвіт вирішив діяти радикально. Наче система самоочищення від фонового шуму, пентаракт просто виштовхнув її в найближчі "двері".

Це не був політ — це була миттєва прокрастинація простору. Марина відчула, як її буквально вичавлює з реальності. Проходячи крізь світлову стіну, вона на мить втратила відчуття себе голову завовнили думки про альтернативне я, якуж кількість версій себе побачила. Цього було достатньо для короткочасних, але болюче глибоких роздумів на вічну тему: «А що, якби моя реальність була іншою? Мирне життя, улюблена кицька, простір для творчості без жодного вибуху за вікном...» Вона хотіла втекти зі своєї реальності, як ніхто інший. І ось — втекла.

Завершивши прокрастинуючий монолог з собою , так наче сам простір зжалився над бідною дав час на роздуми . А в наступну секунду... її ноги торкнулися чогось твердого.

Вона опинилася в абсолютно новому світі. Повітря було іншим — занадто чистим, наповненим ледь чутним гулом, якого вона ніколи раніше не чула. Марина ще не розуміла, де вона, але 2026 рік залишився далеко за спиною.