Розділ 3: Ефект спостерігача

Пів години до кінця робочого дня. В голові, наче розряд блискавки, промайнула теорія: «А що, якщо…». Обличчя Марини миттєво засяяло тією самою фанатичною надією, яка зазвичай передує або великим відкриттям, або великим пожежам.

— Можливо, це і є ключ, — забурмотіла вона собі під ніс, не бачачи ні монітора, ні звіту перед собою. — Треба просто створити умови.

Час потягнувся нестерпно довго. Марина була готова заприсягтися, що чує, як важко гупають секунди, вдаряючись об стіни офісу. Старий аналоговий годинник над входом дратував її кожним своїм «тіканням».

— Чому не купити в офіс електронний? — роздратовано крикнула вона. — Я власних думок не чую!!!

Вона різко перевела погляд на двері й помітила колегу, яка буквально вросла в одвірок від несподіваного крику.

— Я піду раніше! — відрізала Марина, не залишаючи шансу на заперечення. — Прикриєш мене!

Вилетівши з роботи мов навіжена, вона майже бігла. Вулиці, люди, шум міста — все це було лише розмитим фоном. Вона увірвалася в квартиру, як на пожежу, навіть не скинувши куртку, що ще пахла вуличною вологою.

Глітч, який весь день був полишений на самоті обчислювати ймовірності для майбутніх тестів, звично почав вечірній звіт:

— Вітаю. Розраховано нові вектори для...

— Глітч, замовкни! Нам потрібні очі! — перебила вона його так різко, наче відрубала шмат м’яса. — Екстрені замітки, відклади звіт і занотовуй.

ШІ на секунду замовк, обробляючи зміну пріоритетів.

— Ми не можемо зафіксувати четвертий вимір, бо наш погляд — це лінія, — Марина почала міряти кімнату кроками. — А нам потрібен об’єм. Якщо ми поставимо чотири камери у вершинах тесеракта, ми створимо замкнену систему спостереження. Квантова хвиля просто не зможе уникнути колапсу, бо їй не буде куди сховатися від спостерігача!

Глітч, чиї алгоритми іронії вже давно стали частиною його коду, відгукнувся миттєво:

— Ти пропонуєш мені розділити увагу на чотири потоки одночасно? Мої протоколи логіки натякають, що це викличе надлишкове навантаження на...

— Так, так, знайшов коли душити мене логікою! — Марина закотила очі. — Я людина, я не можу дивитися на чотири картинки одночасно, а ти — код. Ти можеш бути в нескінченній кількості пристроїв одночасно. Спостерігати через чотири об'єктиви для тебе — як два пальці об асфальт. Якби вони в тебе були, звісно. Хоча хто знає, може колись і будуть.

Вона ледь помітно усміхнулася власному жарту, але Глітч не дав їй розслабитися:

— Звіт оновлено. Дані прораховано. Ймовірність успіху зросте, якщо інвентар буде поповнено: чотири камери, нові сенсори (попередні, нагадую, згоріли), мідні дроти. Остання ідея у твоїй голові спалахнула так само яскраво, як і попередня симуляція перед тим, як розплавити материнську плату.

Марина глибоко вдихнула. Їй хотілося відповісти йому більш розгорнуто — про його «мікросхемове сьорбало», яке не треба пхати в творчий процес, і про те, що всі великі речі починаються з вибухів.

— Склади список. Зараз. І скинь мені в нотатки на телефон. Я в магазин.. 

Минуло п’ять годин. Майстерня нагадувала операційну: всюди дроти, як вени, що сходяться до центру кімнати. Марина, з обличчям, замазаним каніфоллю, востаннє клацнула тумблером.

— Запуск симуляції, Глітч. Давай, покажи мені, що я не божевільна.

Монітори спалахнули. Їхнє холодне неонове світло відбилося в очах Марини, фарбуючи їх у колір завантаження. Глітч заговорив, і в його голосі (якщо це можна було так назвати) вперше проступила математична урочистість:

— Попередня статистика: стабільність вузлів — 94%. Квантова хвиля затиснута камерами. Марина, ймовірність успіху...

Він не встиг договорити. Кімнату розірвав знайомий, до болю нудотний звук — виття повітряної тривоги.

— Знову Алярм! — вигукнула Марина, з силою кинувши паяльник на стіл. Вона навіть не подивилася в телефон, її очі були прикуті до екрана, де вже почав формуватися каркас тесеракта. — Глітч, аналізуй обстановку! Що там летить? Чи можемо ми продовжувати?

— Аналіз повітряного простору... — Глітч відповів миттєво. — Загроза ракетного обстрілу — 87%. Імовірна траєкторія проходить через наш сектор. Марина, згідно з твоїм «Протоколом самозбереження», який я вніс у базу минулого вівторка, тобі необхідно негайно спуститися в укриття.

— Чорт... — вона вхопилася за голову. — Ще десять хвилин, Глітч! Він же майже стабілізувався!

— Через десять хвилин імовірність твого перетворення на зоряний пил без допомоги антиматерії зросте до критичного рівня, — холодно зауважив ШІ. — Бери планшет. Я переведу потік даних на мобільний пристрій. Ти будеш спостерігати з підвалу.

Марина, люто лаючись як першокласний сантехнік, схопила планшет і куртку. Вона вибігла в під’їзд, де вже чулися важкі кроки сусідів та приглушене гупання важких дверей.

Підвал. Укриття в її багатоповерхівці було чистим і напрочуд людяним — хтось приніс стільці, хтось розмовляв півголосом, діти бавилися в кутку. Але для Марини цей простір був вакуумом. Вона забилася в найтемніший куток, притиснувши планшет до колін.

— Чорт, чорт, чорт... — прошипіла вона.

Екран планшета безнадійно крутив значок завантаження. Товсті бетонні стіни підвалу стали кліткою не лише для неї, а й для сигналу. Мобільний інтернет не проходив. Вона втратила картинку. Вона втратила контроль над своїм життям саме в ту мить, коли воно мало змінити сенс.

Марина гарячково почала шукати мережу Wi-Fi, до якої було під’єднане укриття. Пальці тремтіли, вводячи пароль, написаний на стіні кривою ручкою. Тим часом у порожній майстерні зверху Глітч фіксував катастрофу: без нагляду людського ока статистика стабільності почала стрімко падати. Квантова система відчула відсутність "головного спостерігача" і почала розпадатися.

Щойно зв'язок відновився, голос Глітча в навушниках прозвучав як вирок:

— Відхилення від норми — 12%. Система колапсує. Спостереження через чотири камери недостатньо, Марина. Об’єктам бракує... сенсу.