Глава X. Колапс

1.

— Ну?

— Терпіння.

— Я терплю.

— Ні, — спокійно відповів Том, не підводячи голови. — Ти квапишся.

Кенді насупилася, серйозно обмірковуючи почуте.

— А коли він полетить?

Том сидів на запиленій землі у дворі, схилившись над розібраним квадрокоптером. Маленький корпус лежав розкритий, поруч — болтики, пара гвинтів і тонкі дроти. Він підсвічував собі кишеньковим ліхтариком, обережно працюючи пальцями, наче мав справу не з іграшкою, а з чимось неймовірно важливим.

— Коли я перестану його лагодити й почну збирати, — відповів він.

Маленька Кенді сиділа поруч навпочіпки, із зосередженим обличчям і стиснутими губами. Вона стежила за кожним його рухом так, ніби брала участь у побудові космічного корабля.

— А ти що зараз робиш?

— Лагоджу.

Вона тяжко зітхнула, як людина, якій доводиться мати справу з неймовірно складними дорослими.

З ґанку долинув легкий смішок.

Притулившись плечем до стовпа веранди й витягнувши ноги на сходинках, сиділа Меган. На ній були, як завжди, стара армійська футболка й вицвілі штани. Волосся вона зібрала у звичний пучок, але кілька пасом розтріпалися й лізли в обличчя. У руці вона тримала чашку з давно охололою кавою.

Будинок за її спиною був невеликим — старе батьківське ранчо, що пережило свій час. Низький дах, вигоріле дерево стін, широкий ґанок. Трохи далі тяглися порожні загони, перекошені огорожі, старі стовпи. Тут давно ніхто не тримав худоби, але місце все ще зберігало відчуття життя, яке колись було простим і зрозумілим.

Вечір стояв тихий і теплий, повітря пахло сухою травою та пилом. М’яке сонце забарвлювало фасад і саму Меган у легке золото.

Том замкнув корпус дрона й підняв його.

— Гаразд, спробуємо.

Він поставив його на землю.

Кенді миттю відскочила назад, але очі її спалахнули.

Дрон загудів. Лопаті почали обертатися. Машинка піднялася над землею й зависла.

— ВІН ЛЕТИТЬ!

— Не сполохай удачу, — сказав Том, уже готовий підхопити.

Дрон піднявся вище, трохи відхилився вбік. Він трохи покружляв над головами, знизився. Том упіймав його й вимкнув.

— Усе, Мала. На сьогодні досить.

— Чому?!

— Тому що, якщо продовжимо, він знову зламається.

Кенді насупилася.

— А можна я буду пілотом?

Том подивився на неї й підморгнув.

— Коли підростеш.

— Я вже велика.

— Ти п’ять хвилин тому намагалася розібрати його каменем.

Вона замислилася на секунду.

— Це була перевірка.

Мег тихо розсміялася з ґанку.

— Навчи! — уперто наполягла Кенді.

Том на секунду замислився, тоді простягнув їй пульт.

— Тримай.

Вона взяла його обома руками, обережно, майже урочисто.

Том присів поруч.

— Бачиш лівий стік?

— Угу.

— Це висота.

— Як у гелікоптері?

Він трохи здивовано подивився на неї.

— Звідки ти знаєш?

Кенді подивилася на нього як на зовсім тупенького.

— Я дивилася відео.

Том усміхнувся й кивнув.

Вона зосередилася, язик трохи висунувся від напруження. Дрон знову піднявся, здригнувся, але втримався.

Том м’яко спрямовував її рухи, іноді поправляв їй руки, іноді ловив дрон, не даючи йому впасти.

Мег довго дивилася на них.

— Ти розумієш, що вона тепер не відчепиться?

— Я це зрозумів тієї миті, коли вона знайшла мою викрутку.

— Я все чую, — не відриваючи погляду від дрона, сказала Кенді.

— У цьому й проблема, — тихо додав Том, усміхнувшись.

Кенді фиркнула, але не відволіклася від дрона. За кілька хвилин він обережно відсторонився.

— Давай сама. Легенько.

Вона кивнула, повністю занурена в процес.

Том підвівся й підійшов до ґанку.

— Господи, а їй лише два роки! Що ж далі буде?.. — серйозно сказав Том. Він сів поруч із Меган, упершись ліктями в коліна.

Деякий час вони мовчали, спостерігаючи, як маленька постать у пилюці намагається втримати дрон у повітрі.

Меган заговорила першою, тихо й задумливо:

— Іноді мені здається, що я просто вдаю, ніби розумію, що відбувається.

Том трохи повернув голову.

— У якому сенсі?

Вона ледь усміхнулася, але доволі безрадісно.

— У всіх. — Вона трохи помовчала. — Я знаю, як контролювати сектор. Знаю, як виживати в Долині, знаю десяток способів зачистки приміщення. Знаю, коли стріляти й коли відступати.

Вона, не відриваючись, дивилася на Кенді.

— А ось це… — вона ледь помітно кивнула в бік дівчинки, — це зовсім інша історія.

Том нічого не відповів.

— Іноді я прокидаюся вночі й перевіряю, чи вона дихає, — продовжила Меган. — І щоразу думаю… як узагалі так вийшло, що в мене є щось, що можна боятися втратити настільки сильно?!

Вона говорила спокійно, але в голосі була та сама рідкісна тріщина, яку вона майже ніколи не показувала.

— Я не планувала цього, Томе. Узагалі. — Вона коротко видихнула. — І тепер у мене є вона. І я… не маю права на помилку!

— У тебе вже все вийшло.

— Це зараз так здається, — тихо відповіла вона. — Тому що ти вічно допомагаєш.

Вона трохи помовчала.

— Я б не впоралася сама.

Том ледь похитав головою.

— Ти б упоралася. Просто якось інакше.

— Можливо. — Вона знову помовчала. — Але я рада, що мені не довелося перевіряти.

Вона повільно нахилилася й поклала голову йому на плече. Рух був спокійним і неусвідомленим, але в ньому відчувалося те, про що обоє зазвичай не говорили.

Вони мовчки дивилися, як маленька Кенді завмирає після кожного вдалого руху, намагаючись утримати дрон рівно.

— Дивися, — тихо сказала Меган, усміхаючись. — Вона ж не відпустить його, доки не витрясе з нього всю душу.

— Пізно ти спохопилася, — теж усміхаючись, відповів Том. — Ми програли цей бій.

Кенді в цю мить радісно скрикнула — дрон завис рівно, майже без коливань. Вони обоє спостерігали за нею ще якийсь час.