Глава IX. Суперпозиція

1.

Ранкове світло пробивалося крізь штори — не надто яскраве, але наполегливе. Воно доповзло до його очей і м’яко, але безжально розбудило.

Спочатку Коул лежав, прислухаючись.

Тиша. Жива, насправді сповнена безлічі звуків. Будинок дихав тихим гулом техніки, коротким й діловитим клацанням якогось кухонного приладдя.

Нарешті він розплющив очі, сів і розім’яв затерпле після сну обличчя.

Минула ніч повернулася до пам’яті — Грей-Голлоу, напад на Тома. Багажник. Розмови. Сигнал у глибині Аберрації.

Він і сам не помітив, як з полоненого раптом став гостем. Невдале рішення, ув’язнення, нічні балачки з цією дівчиною… і раптом він більше не ворог. Спить у них на дивані у вітальні, і ніхто цим навіть не переймається. Ця сімейка дійсно дивна…

Коул озирнувся на звук. Меган уже була тут, стояла, схилившись над столом. Планшет підсвічував її обличчя; поруч лежали розгорнута карта Долини, роздруківки, відкриті кейси з обладнанням, якісь кабелі в робочому безладі й чашка гарячої кави. Судячи з аромату, що стояв у вітальні, — уже не перша за цей ранок.

Коул зупинився в широкому проході, що розділяв вітальню на кухню та зону відпочинку з диваном.

— Ти взагалі спала? — запитав він.

Меган кинула на нього короткий погляд і ледь кивнула.

— Кілька годин, — відповіла вона. — Мені вистачить.

— Дуже сумніваюся.

Вона ледь усміхнулася, не відриваючи погляду від екрана.

— Так... Я теж. Якщо хочеш кави — он кавомашина, там чашки.

Коул підійшов ближче.

— Дякую. Вже  плануєш рейд?

— Не зовсім. Розраховую, скільки в нас взагалі часу. Дещо змінилося, — відповіла вона.

Він перевів погляд на екран. Меган провела пальцем по планшету, перемикаючи вікно.

— За ніч з’явилося ще кілька сигнатур, — сказала вона. — Нові рифти.

Коул запитально підняв брову.

— То й що? Це ж не Куби.

Вона повернула до нього екран і ткнула пальцем у карту.

Кілька точок скупчилися в одній зоні, зовсім близько одна до одної. Коул нахилився до екрана.

— Щільненько. Але я все одно не розумію, до чого ти ведеш.

— Подивися, де вони. Усі навколо того самого сигналу, про який ми дізналися вчора.

Він ще секунду мовчки дивився на карту, потім перевів погляд на Меган.

— Оу. І багато їх відкрилося?

— Чотири за ніч. Судячи із сигналу, формується п’ятий.

Запала тиша.

— От тепер я розумію, чому ти не спиш.

— Коли надійшли дані, я миттю прокинулася, — кивнула Меган. — Розломи в Долині з’являються постійно, але ж не так — не пачкою в одному місці за одну ніч. Мене це тривожить.

Вона збільшила карту.

— Ось це ми бачили вчора, — сказала вона. — Стабільна сигнатура. Та сама структура, що й у Куба, який ви притягли.

Коул перевів погляд на неї.

— Думаєш, там ще один Куб?

— Не знаю. Я поки ні в чому не впевнена. Ми взагалі дуже мало знаємо про ці штуки. Але сигнатура майже один в один із нашою, так що…

Коул тихо видихнув, обмірковуючи почуте.

У цю мить у коридорі почулися м’які котячі кроки. Кенді з’явилася в проході — трохи розпатлана після сну, із розпущеним волоссям, що спадало на плечі та спину. Без свого вчорашнього хвоста вона виглядала… м’якшою, розслабленою й трохи лінивою. На ній була проста домашня оверсайз-футболка майже до колін і теплі пухнасті капці, що ледь чутно ковзали підлогою.

Вона на секунду зупинилася, мружачись від світла, що пробивалося крізь кухонні жалюзі, розглядаючи мати і Коула.

Коул мимоволі затримав на ній погляд.

Не в ролі його тюремниці,  вона виглядала безмежно милою. Не як частина всієї цієї історії. Просто… дівчина.

Він осмикнув себе й відвернувся. Коуле, про що ти взагалі думаєш?

Кенді, позіхаючи, підійшла до столу й побіжно глянула на карту та екран.

— Ранок. — Вона трохи комічно оглянула їх осудливим поглядом. — Чого не спите? Шоста ранку…

— Доброго ранку, — відповіла Меган. — А ось чому.

Кенді нахилилася до екрана. Кілька секунд мовчала. Потім повільно випросталася.

— Це ненормально… — сказала вона.

Меган кивнула.

— Саме так.

Кенді знову подивилася на екран і насупилася.

— І це все за одну ніч?

Її лінощі й сонливість миттю зникли, наче їх і не було. Вона зосереджено вивчала карту й перемикала графіки, не відриваючись від екрана.

— Якщо їх стане більше, — нарешті сказала Кенді, — вони почнуть зливатися. Не відразу, але дуже швидко.

— Так, я теж про це подумала. І мені це дуже не подобається, — додала Меган.

На сходах почулися кроки. Том спустився з другого поверху, де була гостьова спальня. У тому самому одязі, що й учора, тільки без куртки. Темна футболка трохи зім’ялася після сну, обличчя виглядало втомленим.

Том похмуро оглянув кімнату.

— Доброго ранку, — сказав він, звичним рухом натискаючи кнопку кавомашини.

Кенді пирхнула, не відриваючись від екрана:

— Не дуже то він і добрий.

Том сперся плечем об край кухонної стійки й кілька секунд спостерігав за ними, поки наливалася кава.

— Я так розумію, у вас знову є новини й вони мені не сподобаються.

Меган розвернула до нього планшет.

— Нічні дані щодо розломів.

Він підійшов ближче, дорогою машинально забрав чашку й подивився на екран. Кілька секунд мовчки вчитувався.

— Паскудно, — нарешті сказав він.

Том пошкрябав бороду, не відриваючи погляду від карти. Потім зробив ковток, поставив чашку на край столу й ще раз подивився на карту, ніби перевіряючи, чи не помилився.

— Якщо так піде й далі, — сказав він, — за кілька днів там буде каша зі схибленої фізики.

Меган трохи збільшила ділянку й похитала головою:

— Думаю, все ще гірше. Якщо так триватиме, до завтрашнього ранку вони почнуть перекривати один одного й зливатися. Цілі величезні діри в тканині простору.