Глава VIII. Кореляція

1.

Ніч над Сан-Ауреліо була тихою й прозорою, наче скло. Вулиці вже спорожніли, світла у вікнах ставало дедалі менше. Лише поодинокі дрони повільно рухалися своїми маршрутами, залишаючи в повітрі короткі шлейфи блідого світла.

Старенький за мірками Купола, але досі надійний Ford F-250 Тома з критим алюмінієвим кузовом тихо зупинився біля будинку Альварес. Том кілька секунд сидів за кермом, не рухаючись.

Перед очима досі стояв кар’єр. Кам’яні уступи, плями рифтів, крики людей, яких розривали істоти з чужого виміру. І посеред усього цього — тіло Еліаса, що мішком упало на землю. А потім ще й цей Коул.

Він повільно провів долонею по обличчю.

— Сраний довбаний день… — тихо пробурмотів він.

Том узяв контейнер із пасажирського сидіння й вийшов із машини. Обійшов пікап і на секунду зупинився біля кузова.

Зсередини долинув приглушений звук.

Том кілька секунд дивився на кришку. Потім відвернувся.

— Ти там поспи, чи що, — тихо сказав він.

Він піднявся сходами й постукав. Двері відразу відчинилися.

— Ти що, під дверима стояла?

На порозі була Меган. Уже без вечірньої сукні — темна футболка, спортивні штани, волосся зібране у вузол. Звичайна домашня Меган, якою Том бачив її мільйон разів. Але напруга з обличчя нікуди не зникла.

Вона пропустила його всередину й оглянула з ніг до голови. Том був пом’ятий, побитий, укритий пилом пусток і втомлений.

— Паскудно виглядаєш. Наче зустрів самого диявола, а потім із ним побився.

— Майже так і було, — буркнув він.

Меган підійшла ближче. Не питаючи, м’яко взяла його за підборіддя й повернула голову. На лівій щоці розповзався багряний синець.

Її пальці на секунду затрималися біля краю вилиці — майже непомітно, ніби вона перевіряла, наскільки болить.

— Я навіть питати не буду, — сказала Меган.

Вона похитала головою й пішла до вітальні. Том замислено торкнувся того місця, де щойно були її пальці, й рушив слідом.

У вітальні горіло м’яке світло. Кенді сиділа на дивані, підібгавши під себе ноги. Коли Том увійшов, вона відразу випросталася.

— Нарешті. Ми вже почали думати, що тебе з’їла якась нова тварюка.

Том поставив контейнер на стіл біля дивана.

— Мене не так просто пережувати.

Він важко опустився у крісло й на секунду заплющив очі. Потім подивився на Меган, яка стояла у дверях, спершись плечем об одвірок і схрестивши руки на грудях.

— Отже, ти сказала, що сталося щось серйозне. Судячи з голосу, навіть серйозніше, ніж зазвичай.

Кенді перезирнулася з матір’ю. Меган кивнула.

— Розповідай.

Кенді глибоко вдихнула.

— Гаразд. Тільки відразу попереджаю: це звучить божевільно.

Том ледь усміхнувся.

— Ми живемо під Куполом посеред квантової катастрофи. У пустелі плавають гігантські бактерії, світяться гриби, а каміння намагається тебе з’їсти. Божевілля давно стало нормою. Викладай.

Кенді на мить замислилася, збираючись із думками.

— Усе почалося вдень, позавчора, на баскетбольному майданчику. Кілька придурків із НП вирішили розважитися й почали чіплятися до Сема.

— Це той розумний хлопець, з Інституту?

— Саме він. Вони вирішили, що дуже смішно знущатися з Поверненого.

— І ти, звісно, втрутилася.

— Звісно.

Том глянув на неї з легкою насмішкою.

— Бідні діти.

— Вони не такі вже й діти. Елітні засранці НП, які вважають всіх навколо сміттям — відрізала вона. — Нічого, один тепер тиждень дихатиме тільки ротом, — додала вона з неприхованою гордістю.

— Кенді… — Меган закотила очі. Том ледь помітно всміхнувся.

— Ну а що, мамо? Вони це повністю заслужили. — Вона махнула рукою. — Не в цьому річ. Після того ми із Семом пішли з майданчика. Трохи поговорили, потім поїхали до старого промислового сектора, за стіну. Я вирішила показати йому рифт.

Том розплющив очі і витріщився на неї.

— Ти що зробила?

— Я там багато разів була. — Кенді вперто підняла підборіддя. — Там безпечно.

Меган тихо зітхнула.

— Просто розповідай.

Кенді кивнула.

— Ми спустилися до підвалу старої будівлі. Там є давній рифт, уже багато років стабільний. Він веде в невелику печеру. Біолюмінесцентна екосистема, скелет величезної істоти… Загалом, гарне місце…

— Мала, ближче до справи, — нетерпляче сказав Том.

— Там був світляк.

Том напружився й втупився в неї.

— Звичайний світляк, — промовив він радше стверджуючи, ніж питаючи.

— Саме так.

— Продовжуй.

— Він лежав у черепі того скелета. Сем побачив його першим. — Кенді опустила погляд. —  А потім просто… взяв у руку.

Том не зводив із неї погляду. Погане передчуття холодом повзло вздовж спини.

— А що сталося далі, я не розумію, — сказала Кенді.

Вона говорила повільно, ніби знову проходила крізь кожну секунду. Але Том уже здогадувався, що почує.

— Його тіло піднялося в повітря. Повільно, наче хтось обережно потягнув угору. Спочатку я навіть не зрозуміла, що відбувається. Подумала, це якась реакція релікту, звичайна аномальна активність. Хоча це був світляк — яка в нього могла бути активність?..

Вона замовкла, збираючись із думками.

— Світляк почав світитися яскравіше. Наче… увімкнувся. Усередині кристала щось рухалося, ніби там прокинулася енергія. Вона проходила крізь Сема й била в різні боки. З очей, із рук почали виходити дуже яскраві промені. — Вона повільно видихнула, намагаючись втримати голос від тремтіння. — А сам кристал наче приклеївся до нього, почав вростати в долоню. 

У кімнаті запала гнітюча тиша. Том сидів нерухомо й уважно слухав.

— Я ніби отямилася, схопила його й смикнула вниз… Усе сталося дуже швидко. Я навіть не думала, що роблю… Просто зрозуміла: якщо нічого не зроблю, буде погано. — Вона подивилася на свої руки. — Щойно я його схопила, Сем одразу впав. Знепритомнів. А світляк відвалився й знову завис у повітрі, наче нічого не сталося.