Глава VII. Фазовий перехід

1.

Дорога закінчилася задовго до кар’єру.

Спочатку зник асфальт, потім гравій. Ще за кілька миль розчинилася навіть колія, залишена рідкісними машинами. Останні кілометри Том їхав майже навмання, звіряючись зі старим рельєфом і орієнтирами, які дав Гаррет.

Коли навіть високо піднесений F-250 втретє скрегонув днищем об каміння, Том здався.

Далі — пішки.

Він заглушив двигун. 

Пустка одразу стала величезною й тихою. Вітер шелестів сухою травою, десь далеко монотонно поскрипував метал.

Том вийшов із машини, закинув карабін за плече й оглянув горизонт.

Сонце вже хилилося до заходу. Світло стало жорсткішим, довгі тіні простяглися між камінням. Попереду, за низькими пагорбами, висіла бліда нерівна імла. Там починалася територія, де Аберрація вже переставала бути лише плямами нестабільності й поступово перетворювалася на суцільний зламаний світ.

Десь на самому її краю лежав старий мідний кар’єр Грей Голлоу.

Том рушив.

Стежка, якщо її взагалі можна було так назвати, крутилася між валунами та сухими кущами. Подекуди траплялися сліди шин і підошов, але швидко губилися на камені.

Хвилин за двадцять з’явилися перші орієнтири.

Старий дорожній знак лежав у траві, майже повністю занесений пилом, від напису залишилися лише клапті фарби й іржа. Трохи далі з землі стирчала опора лінії електропередач. Дротів давно не було, сама конструкція зігнулась і похилилася, але все ще якось трималася виключно на впертості.

Усе, як пояснював Гаррет.

Том піднявся на невисокий гребінь і зупинився.

Перед ним лежав величезний кар’єр.

Величезна сіра вирва, майже з милю завширшки. Ступінчасті тераси спускалися вниз широкими кільцями, наче гігантський амфітеатр, вирізаний у скелі. Колись тут цілодобово працювали екскаватори, бурові установки й самоскиди. Тепер важка техніка іржавіла на уступах — розібрана, поросла пилом, місцями вже вбудована в нові конструкції.

Через весь кар’єр проходила величезна тріщина.

Вона розтинала старі тераси навпіл, ішла далі між пагорбами й губилася в блідій імлі Аберрації. Її краї не скидалися на звичайний геологічний розлом. Подекуди камінь був оплавлений, десь пласти породи вигиналися під неприродними кутами. На стінах місцями росли симетричні кристалічні структури, а з глибини час від часу виповзав тонкий холодний туман.

Саме тут жив клан Грей Голлоу.

Спочатку Том побачив лише метал і старі руїни. Але потім око почало розрізняти структуру.

На терасах стояли будинки з контейнерів, кузовів старих машин, листового металу й залишків кар’єрних споруд. Між рівнями тягнулися сходи, містки, троси. На кількох уступах працювали майстерні. Виднілися резервуари з водою, навіси, невеликі загони, складені штабелями плити й метал.

Зверху все це нагадувало хаотичну купу уламків, але якщо придивитися, Грей Голлоу був зовсім не табором і не звалищем.

Це було поселення. Дивне, грубе, небезпечне — але справжнє.

Але найсильніше від решти пусток його відрізняли релікти. Вони тут були просто скрiзь.

Вітер піднявся з ущелини. Дивно прохолодний і вологий для цієї частини Аризони. На мить здалося, ніби звідти тягнуло чужою погодою.

Том поправив ремінь карабіна й почав спускатися.

Стара кар’єрна дорога змією обвивала стіни вирви. Колись нею ходили багатотонні самоскиди; тепер щебенева основа розповзлася, дощі прорізали в ній глибокі рівчаки, а з обвалених уступів нанесло гострого каміння. 

З кожним витком поселення ставало ближчим. Том пройшов ще один поворот.

— Стій.

Голос прозвучав спокійно.

Він зупинився.

З тіні старого екскаватора вийшли двоє чоловіків. Третій з’явився трохи вище й став так, щоб перекрити дорогу назад.

Усі троє були озброєні. Старі гвинтівки, потерті ремені, різне спорядження. Нічого схожого на військову форму, але зброю вони тримали легко і впевнено.

Не новачки.

Одяг теж відрізнявся від звичного для пусток. Темні довгі куртки, груба тканина, шкіряні ремені. На грудях — металеві пластини, дріт, маленькі фрагменти аномальних матеріалів.

У першого чоловіка на шиї висів блідий напівпрозорий кристал у простій металевій оправі. Він ледь помітно повертався сам по собі у пазах.

Той окинув Тома поглядом.

— Сюди рідко приходять випадково, — сказав він трохи хрипким голосом. — Тож почнімо з простого. Ти заблукав чи справді хотів потрапити саме сюди?

— Не заблукав.

— Тож друге. Чого треба?

— Мені треба поговорити з тим, хто у вас приймає рішення.

Чоловік перевів погляд на карабін.

— Спершу віддай зброю.

Том не поворухнувся.

— Я прийшов говорити.

— Усі так кажуть.

— Я серйозно.

— А я, бляха, жартую?

Чоловік простягнув руку.

— Карабін сюди.

Том кілька секунд дивився на нього.

Йти вниз без зброї йому зовсім не подобалося. Особливо сюди. Але стрілятися з цілим кланом через небажання віддати гвинтівку було ще дурнішим.

Він нарешті пересилив інстинкти, зняв карабін, витягнув магазин і простягнув зброю чоловікові.

— Повернете, коли я піду.

Той перевірив затвор і передав карабін напарнику.

— Якщо підеш.

Том подивився на нього — обличчя залишалось незворушним. Той кивнув на кобуру.

— Пістолет теж.

— Ну звісно.

Том дістав пістолет і теж віддав.

Третій охоронець, що стояв вище, коротко кивнув униз.

— Іди.

Том поглянув на нього.

— Просто так? Сам?

— Хочеш, щоб ми тебе за руку відвели?

— А раптом я заблукаю?

— Обійдешся.

Він пройшов між ними й рушив далі по серпантину. 

От якого біса він взагалі вирішив зараз жартувати?

Нерви.

Рука мимоволі намацала в кишені холодний метал. Колись давно Том зробив собі модифікований кастет зі шматочками особливого мінералу з Долини — при ударі вони давали короткий, але потужний електричний розряд. Дуже непогана зброя у вуличній бійці, але єдина його зброя проти сотні озброєних людей, якщо щось піде не так.