Глава VI. Когерентність

1.

Старий оперний театр пережив Феномен краще за більшість будівель Сан-Ауреліо.

Білий камінь фасаду відчистили й відполірували, над входом відновили позолочений напис, а між колонами сховали нові світлові модулі. Увечері вони заливали сходи теплим янтарним світлом, і здалеку театр міг зійти за частину міста, якого вже сімнадцять років не існувало.

Враження псувала тільки тонка фрактальна рябь над фронтоном. Купол губився в темному небі, але варто було підняти голову вище — і зорі ледь помітно ламалися на його поверхні.

Усередині старий світ зберегли ще старанніше. Оксамитові крісла лишилися на місці, хоча центральну частину партеру звільнили для прийому. Між столиками з темного скла рухалися офіціанти, над залом висіла відновлена люстра. Старий кришталь залишили, але свічки й лампи замінили маленькими аномальними модулями, вбудованими так акуратно, що їх майже не було видно. Вони давали рівне м'яке світло без звичного тепла ламп.

На сцені грав квартет: скрипка, віолончель, фортепіано й синтетичний модуль, який майже непомітно вплітав у класичну мелодію електронні низькі ноти. Позолота, оксамит, кришталь і нова фізика мирно співіснували в одному приміщенні. Сан-Ауреліо любив такі поєднання.

Кенді зупинилася біля входу в партер і оглянула зал.

Чорна сукня до колін сиділа щільно, залишаючи відкритими плечі й виглядала достатньо просто, щоб вона погодилася її вдягнути на сьогоднішній вечір. Волосся цього разу не було стягнуте у звичний високий хвіст: частину пасм Меган змусила прибрати назад у зачіску, решта густою темною хвилею спадала по спині. На шиї висіла тонка срібляста нитка з маленьким уламком кристалічної породи з Долини.

З вибором прикраси Кенді сперечатися не стала. Принаймні цей шматок каменю вона колись принесла звідти сама.

Меган поруч виглядала значно природніше. Темна сукня строгого крою, майже ніяких прикрас, волосся зібране на потилиці. Вона не намагалася здаватися багатшою, молодшою чи важливішою, ніж була, і саме тому кілька людей уже встигли обернутися в їхній бік.

— Якщо ти ще раз так закотиш очі, хтось вирішить, що в тебе нервовий тик, — сказала Меган.

— Нехай. Може, мене відпустять додому з медичних причин.

— Не відпустять. Тут половина верхівки Інституту.

Кенді скосила на неї погляд.

— Ти ж казала, що це прийом, а не засідання.

— Це не засідання. Тут рішення приймають до того, як вони потрапляють на засідання.

Кенді знову оглянула партер.

— Тобто це все-таки спектакль.

— Поле бою.

— Мам, ми буквально стоїмо в театрі.

Меган усміхнулася.

— Тож не виходьте з ролі, міс Альварес.

Кенді тихо фиркнула й рушила разом із нею в зал.

Стару еліту можна було впізнати майже без помилки. Добре збережені костюми, шовк, старі ювелірні прикраси, речі, які вже неможливо було замовити або відтворити безглуздо дорого. На шиї однієї літньої жінки лежало брильянтове кольє Cartier; у чоловіка поруч блищали старі запонки, явно виготовлені ще за межами Купола. Такі речі давно перестали бути просто розкішшю. Вони означали, що сім'я зуміла пронести частину колишнього життя крізь сімнадцять років нового світу.

Молодші, особливо Нове Покоління, демонстрували статус інакше. Класичні бренди мало що для них означали. Їхній одяг був простішим за формою, зате тканини могли походити з експериментальних серій Інституту, містити провідні волокна, регулювати температуру або змінювати відтінок під світлом. У прикрасах траплялися стабілізовані фрагменти аномальних матеріалів, крихітні пластини рідкісних композитів, знаки дослідницьких груп і лабораторій.

Кенді знала цей код. Вона сама носила на шиї шматок Аберрації.

Саме це дратувало найбільше: вона не була тут чужою настільки, наскільки хотілося б.

Повз них пройшла група людей, двоє сперечалися про нову чергу накопичувачів для зовнішніх веж, третій доводив, що Вердена знову забирає більше потужності, ніж закладено в літньому балансі, схоже вони були з енергетичного сектора. Біля колони, судячи за все представники аграрних сімей, говорили про воду й майбутній сезон. Трохи далі двоє знайомих їй професорів Інституту обговорювали результати польового аналізу так захоплено, що один уже креслив пальцем формулу на запітнілому боці келиха.

Це й робило зал небезпечнішим за звичайний світський прийом. Тут справді були люди, від яких залежало, чи працюватиме завтра міська енергетика, скільки води отримає північний сектор, які дослідження профінансують і кому дозволять вести каравани через зовнішні території. А поруч із ними стояли їхні діти, партнери, старі друзі й майбутні спадкоємці.

Першими їх перехопили Далрімпли.

Їхня сім'я була однією з найпомітніших у Вердені: велике господарство, частка в аграрній переробці, давні зв'язки з міськими постачальниками. Місіс Далрімпл була невисокою доглянутою жінкою з тією особливою усмішкою, яка дозволяла однаково тепло привітати старого друга й людину, яку вона бачила вперше.

— Меган. Я рада, що ви все-таки прийшли.

— Вечір добрий, Елеонор.

Погляд жінки одразу перейшов на Кенді.

— І, звичайно, Кенді. Нарешті бачу вас не на записі.

Кенді чемно всміхнулася.

— Сподіваюся, вживу я не гірша.

— Значно цікавіша. Марк показував нам ваш останній виступ у квітні. Як же чудово, що інститут запрошує видатних випускників прочитати лекцію для молодих студентів.

— У дев'ять років, — із задоволенням зауважив містер Далрімпл. — Вражаюче.

Кенді трохи нахилила голову.

— Мій вік — доволі гнучке поняття.

— Саме так, — охоче підхопив він. — У цьому й проблема старих критеріїв. Ми досі намагаємося прикладати їх до людей, які розвиваються зовсім інакше.

Меган мовчала, і Кенді вже знала цей її прийом. Дати співрозмовнику ще трохи місця й подивитися, куди він сам зайде.

Далрімпл не розчарував.

— Наш Марк теж показує чудові результати. Прикладна математика, моделювання систем, зараз його підключають до однієї з програм Інституту. Думаю, вам двом було б корисно познайомитися ближче. Молоді люди з такими можливостями не повинні існувати кожен у своєму маленькому колі.